Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Я злякалася, бо він уже кричав. Він роззирнувся й трохи стишив голос.
— Він лише лікує якісь свої комплекси. Але чому за мій рахунок?
— Які комплекси?
— Сестро, ти нічого не знаєш, — сказав він спокійно й знову схилився до мотоцикла.
— Чого я не знаю?
— Тата зі школи вигнали колись. Він її не закінчив, тож я тепер маю зробити це за нього?
Я з радістю взяла Царя, і ми разом пішли вздовж течії. Я зупинилася аж за закрутом річки, звідки вже не було видно останніх хат нашого села.
Із синього неба на хату дядька Венци світило сонце. Ще здалеку я вгледіла бабусю, як вона чимчикувала уздовж стіни, у фартухові й полинялій синій блузі, зупинилася й довго дивилася на ліниву ріку. Я трохи почекала в тіні липи, поки вона не ввійшла у двері, а потім побігла до воріт. Цар спав у будці, куди сховався від спеки. Я пробігла в тіні під відчиненим вікном. У кухні на отоманці спав дядько Венца, бо саме було пів на четверту. Інакше й не могло бути. Він завжди спав у цей час, коли повертався з роботи й доходив з автобусної зупинки додому. У дерев’яному сараї біля дому, який служив майстернею й складом одночасно, було тихо. Я чула лише, як скрізь дзижчали бджоли. Вулики були в садку за фруктовими деревами, але з сараю приємно пахло медом, воском і олією, якою було промащено широкі дошки. Бджоли рухалися в цих пахощах, угору й вниз у потоках гарячого повітря над потрісканою бетонною доріжкою. Я взялася за ручку й повільно відчинила. Крізь сірість проступав промінь світла з вікна, закритого зеленою сіткою від мух. Я зачинила за собою, і Зденєк обернувся. Я очікувала на його смутну посмішку. У темно-синіх штанах від спецівки й чорній розтягненій футболці він стояв біля синього циліндра медогонки й тримав у руці дерев’яну рамку з восковою серединою. Він поклав її й підійшов до мене. Кілька кроків, і мої руки прослизнули під його футболку, я обійняла його гладеньке тонке тіло й притислася до нього. Запах воску і його поту, я відчувала на животі, як пульсує в ньому кров, в артеріях під шкірою. Я поклала голову на його праве плече й дивилася в куток, де було сперто дядькові риболовні вудки, синьо-білі поплавки, трохи зелених приманок, через очі нанизаних на нитку, сітку-підсак на дерев’яній палиці. І коли я підвела очі на сітки на вікні, на одній із них висів непорушний павук-хрестовик, а крізь запилене скло до нас лилося жовте світло. На якусь мить у високому вікні я побачила тім’я бабусиної голови й почула її кроки, як вона човгає в старих капцях по бетону, так близько від нас обох. Потім звуки стихли й ми двоє залишилися, затоплені запахом воску й меду в дерев’яному сараї, розпеченому літнім сонцем.
Ми вийшли на вулицю в сонячну спеку і йшли вздовж ріки до Скелі, Влтава текла з нами. Від покинутого чорного попелища ми збігли крутою стежкою до води. Ми скинули з себе ввесь одяг і на одному єдиному маленькому клаптику, не зарослому рослинами, де берег плавно спускався до води, ми увійшли в потік. Біле струнке тіло Зденєка заглибилося у воду, він ніколи не засмагав, а темно-синю форму з двох частин він не знімав навіть влітку. Я зробила кілька рухів за ним. Вдихала запах річкового багна й водяних рослин, холодна вода остудила раптом усе, що було до цього. Ми допливли до середини, я трималася близько до чорної голови Зденєка, що вигулькувала над водою, саме за його п’ятами, і описала невелику дугу на поверхні. Тільки він і дядько Венца знали, де течуть нижні течії. Але все одно вдома перед татом я не могла сказати, що купаюся біля Скелі. Треба було плисти проти течії, щоб річка не віднесла нас занадто далеко. Коли я ногами знову стала на дно, то відчула ступнями трохи болота й каміння.
Ми лежали поруч на великому рушнику, краплі води залишилися на моїй засмаглій шкірі, я дихала, заплющивши очі, із лівого боку мене охолоджували мокре плече й рука Зденєка. Під опущеними повіками я прокрутила собі спогад із дитинства. Мені було близько десяти, коли Зденєк узяв мене від дядька в саду й ми пішли по течії саме сюди. Увесь день він показував мені, як на волосінь прив’язати гачок; у пласкій металевій коробці в нього були їх різні види. На щуку, на менших риб. Він навчив мене насаджувати приманку, а потім ми аж до вечора стежили за поплавком. Я впіймала й сама витягла одну маленьку плотву. Зденєк убив її ножем, я не дивилася. Він випатрав її й приготував для запікання. Потім уже в сутінках ми піднялися крутою стежкою до вогнища. Зденєк витягнув з рибацької торби маленький паперовий пакетик із перцем і другий із сіллю. Кожному з нас дістався шматок риб’ячого м’яса з тієї плотви. Коли ми доїли, прибіг дядько Венца. Він знав, де має нас шукати. Він лаяв мене за те, що мама з татом сидять у нього на кухні й сварять його. Коли ми повернулися до дядькової хати, було пів на одинадцяту вечора. Тато тягнув мене додому, і мене тоді покарали двома тижнями домашнього арешту.