Серце пітьми

Ми повільно просувалися крізь навислі кущі, між тлуму зламаних гілок і листя, що сипалося прямо на нас. Стрілянина внизу вщухла, як я і передбачав: енергія подорожніх швидко вичерпалася. Я закинув голову назад: повз мене промайнула стріла, влетівши в одне вікно буди та вилетівши в інше. Зиркнувши повз божевільного стернового, який кричав і трусив розрядженою гвинтівкою, я побачив на березі невиразні фігури людей, що бігли, зігнувшись мало не вдвічі, стрибали, сновигали в пітьмі, далекі, розпливчасті й ледве помітні. Щось велике постало у повітрі перед вікном, гвинтівка полетіла за борт, а чорношкірий, раптом відступивши назад, кинув на мене незвичайно глибокий зухвалий погляд і впав мені під ноги. Головою він двічі вдарився об стерно, а кінець того, що виявилося довгою палицею, гепнув об маленький стільчик і перекинув його. Спочатку здавалося, наче, вирвавши цю річ у когось на березі, мій підлеглий втратив рівновагу від надмірних зусиль. Та коли тонкий дим розвіявся і ми оминули того корча, і я, дивлячись уперед, побачив, що ярдів за сто матиму можливість відійти подалі від берега, в цю мить я відчув ногою щось тепле і вологе, тому змушений був глянути вниз. Стерновий, перевернувшись на спину й дивлячись просто на мене, обома руками схопився за палицю. Це був держак списа, кинутого чи просунутого у вікно буди, — він застряг йому в боці, трохи нижче ребер: наконечник зайшов глибоко в тіло, спричинивши страшну рану, а мої черевики були всі в крові. Біля стерна розлилася блискуча темно-червона калюжа, а очі бідолашного негра дивно світилися. Стрілянина розгорілася знову. А негр далі тривожно дивився на мене, стискаючи списа, як щось дорогоцінне, ніби боявся, що я спробую забрати цю зброю у нього. І мені довелося докласти чималих зусиль, щоби відвести від нього погляд і стежити за стерном. Однією рукою я намацав понад головою паровий свисток і похапцем сіпнув за мотузок кілька разів поспіль. Одразу ж сердиті та войовничі крики стихли, а потім із глибини лісу вирвався довгий тремтливий зойк, сповнений смертельного страху і непогамовного розпачу, наче в той момент остання надія полишила землю. У кущах зчинився гармидер, потік стріл припинився, продзвеніло лише кілька поодиноких пострілів навмання, а потім — тиша, в якій кожен удар колеса бив мені у вуха. Я саме різко повертав стерно праворуч, коли у дверях з’явився розгарячілий і схвильований подорожній у рожевій піжамі.