Серце пітьми
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-081-3
- Переводчик: Игорь Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Серце пітьми». Краткое содержание книги:
Це я і зробив одразу ж після завершення простого «похорону». Ми йшли на невеликій швидкості, тримаючись середини річки, і я прислухався до розмов про себе. Люди вже втратили надію побачити Курца і станцію — Курц був мертвий, а станція спалена — і т. д., і т. п. Рудий подорожанин не тямив себе від думки, що принаймні за бідного Курца ми помстилися як слід.
— Скажіть, ми ж немало їх повбивали, коли стріляли по кущах? Га? Що ви думаєте? Скажіть?
І він майже пританцьовував, цей кровожерний рудий паяц. А він же ж мало не зомлів, коли побачив пораненого!
Урешті я не стримався:
— Принаймні диму ви точно напустили немало.
По шелесту й розгойдуванню верхівок кущів я бачив, що більшість куль пролетіла надто високо. Треба було добре цілитись і тримати рушницю біля плеча, а ці хлопці стріляли зі стегна, та ще й із заплющеними очима. Тож відступ нападників, на мою думку, — і я мав слушність, — був спричинений різким свистом гудка пароплава. І тоді всі враз забули про Курца і заходились обурено протестувати.
Начальник стояв біля стерна і довірливо нашіптував, що нам будь-що слід спуститись якнайдалі по ріці, перш ніж впадуть сутінки. Та раптом віддалік на узбережжі я помітив просвіток у заростях і обриси якоїсь будівлі.
— Що це? — запитав я. Начальник з подивом плеснув у долоні.
— Станція! — вигукнув він.
Тож, не пришвидшуючись, я відразу повернув до берега.
У бінокль я побачив схили пагорба, де-не-де порослі деревами, але цілком без підліска. Довга, почасти зруйнована будівля на вершині була наполовину схована у високій траві: здалеку можна було побачити величезні діри у гостроконечному даху, ліси й зарості правили їй за тло. Жодної огорожі чи паркану довкола не було, але колись щось схоже там таки існувало, тому що біля будівлі залишилося з півдесятка тонких стовпців, грубо обтесаних і прикрашених на верхніх кінцях круглими різьбленими кулями. Але перекладини, чи щó там було, між ними не збереглися. Звичайно ж, усе це оточував ліс. Берег ріки був розчищений, а на ньому я помітив білого чоловіка в капелюсі, що нагадував колесо: той наполегливо махав нам рукою. Роздивляючись узлісся, я був майже впевнений, що зауважив якийсь рух — людські фігури з’являлися то тут, то там. І я обережно повів корабель далі, а потім зупинив двигуни, дозволивши судну вільно дрейфувати вниз. А чоловік на березі закричав, запрошуючи нас причалити.
— На нас напали! — заволав начальник.
— Я знаю, знаю… Все гаразд, — крикнув чоловік у відповідь якнайвеселіше. — Причалюйте. Все гаразд. Я радий.
Його зовнішність нагадувала мені про щось дуже кумедне, десь уже бачене. І, маневруючи, аби підійти до берега, я запитував себе: «Кого ж нагадує мені цей хлопець?» Раптом я додумався: він схожий на арлекіна! Його одяг з коричневого полотна був увесь покритий латками — яскравими латками синього, червоного і жовтого кольорів — на спині, спереду, на ліктях, на колінах; кольорова матерія оперезувала його куртку, навіть штани мали ясно-червоний кантик унизу. Освітлений сонцем, він мав дуже веселий і навдивовижу акуратний вигляд: можна було розгледіти, як вправно нашиті всі ці латки та облямівки. У нього було безбороде хлоп’яче обличчя, дуже світле, без жодних видатних рис, маленькі сині очі і ніс, шкіра на якому майже повністю облізла від спеки. Гримаси і посмішки змінювалися на його відкритому обличчі так, як світло й тінь чергуються одне з одним на рівнині у вітряну погоду.
— Пильнуйте, капітане! — вигукнув він. — Учора ввечері тут затонув ще один корч.
Що? Ще одна коряка? Зізнаюся, я брутально вилаявся. Наприкінці цієї чарівної мандрівки я ледь остаточно не згубив своє судно. В ту мить арлекін на березі повернув до мене свого приплюснутого носа.
— Ви англієць? — запитав посміхаючись.
— А ви? — гукнув я у відповідь.
Посмішка зникла, і той похитав головою, ніби йому жаль було мене розчаровувати. Проте за мить хлопець пожвавився.
— То пусте! — вигукнув він підбадьорливо.
— Ми не запізнилися? — запитав я.
— Він там, — відповів чоловік, глянувши вгору і раптово засмутившись. Обличчя в нього було, наче осіннє небо, де хмари щохвилі можуть змінитися на сонячне світло.