Серце пітьми

Двоє подорожніх пошепки скоромовкою сперечалися про те, з якого берега почувся крик.

— З лівого!

— Ні, ні, де там! З правого, з правого, звісно.

— Це дуже серйозна справа, — врешті пролунав за мною голос начальника. — Я буду у відчаї, коли з паном Курцом щось станеться до того, як ми прибудемо.

Я подивився на нього і не відчув ані найменшого сумніву: він був щирий. Він просто був такою людиною, яка хоче триматися пристойно. Це те, що його стримувало. Але, коли начальник пробурмотів щось про те, що час уже якнайшвидше вирушати, то я навіть не подумав відповідати йому. Я знав, і він знав, що це було неможливо. Якби ми підняли якір, то наче зависли б у повітрі, десь посеред туманного простору. Ми не змогли б сказати, куди йдемо — чи то вгору, чи вниз за течією, чи по горизонталі — поки не врізалися б у берег, та й тоді ми не знали б, у який саме берег. Звичайно ж, я не рухався. Я не збирався знищувати судно. Важко було уявити смертоносніше місце для корабельної аварії. Навіть якби пароплав затонув не відразу, ми б все одно загинули — так чи інак.

— Я дозволяю вам ризикнути, — продовжив начальник, трохи помовчавши.

— А я відмовляюся йти на ризик! — відрубав я, і це була та відповідь, на яку він розраховував, хоча мій тон, можливо, здивував його.

— Тоді я покладатимуся на ваше рішення. Ви тут капітан, — сказав він підкреслено ввічливо.

Я повернувся до нього боком, на знак вдячності, і почав вдивлятися в туман. Чи довго це триватиме? Все виглядало безнадійним. Наблизитися до Курца, який добував слонову кістку в цих проклятих нетрях, означало наразитися на стільки небезпек, наче він був зачарованою Сплячою Красунею у казковому замку.