Серце пітьми

Я запустив скалічений двигун.

— Це, мабуть, той проклятий торговець. Той пройдисвіт, — вигукнув менеджер, зі злістю озираючись на місце, звідки ми щойно пішли.

— Очевидно, він англієць, — додав я.

— Він не уникне біди, якщо не стерегтиметься, — похмуро пробурмотів начальник.

На щó я, з напускною наївністю, припустив, що жодна людина не може убезпечитися від неприємностей у цьому світі.

Течія пошвидшала, і здавалося, що пароплав рухається з останніх сил: кормове колесо ліниво розбивало воду, і я піймав себе на тому, що, затамувавши подих, прислухаюся до кожного наступного удару, бо й справді очікував, що клята штуковина ось-ось «здохне». Проте ми повзли далі. Іноді я вибирав якесь дерево трохи попереду, щоби виміряти швидкість нашого просування назустріч Курцові, але незмінно випускав його з уваги, перш ніж ми наближалися. Так довго дивитися на одне і те саме — це було понад людські можливості. Але начальник демонстрував дивовижне терпіння. Я дратувався, кипів, сперечався сам зі собою щодо того, чи варто мені відкрито поговорити з Курцом, але перш ніж я доходив до якогось висновку, мене осявало, що і мої слова, і моє мовчання, і будь-які мої вчинки будуть просто марними. Кому яке діло, хто щó знає і чим легковажить? Чи не все одно, хто був начальником? Інколи людині дається таке осяяння. Суть цієї оборудки прихована глибоко під поверхнею, я не осягну її, і мені не до снаги щось змінити.

До вечора другого дня ми, якщо вірити нашим розрахункам, перебували на відстані близько восьми миль од Курцової станції. Я хотів додати швидкості, але начальник зі серйозним виглядом сказав мені, що навігація горіріч дуже небезпечна, а сонце от-от сяде, тому краще почекати наступного ранку тут. Понад те, він нагадав про пересторогу бути обережними, на яку варто зважити, а відтак — наближатися до станції за дня, не в сутінках і не в темряві. Це було цілком розважливо. На вісім миль шляху нам знадобиться майже три години, тим часом вгорі потоку я побачив підозрілі брижі. І все ж я був невимовно роздратований через ту затримку, цілком, як на мене, безглузду. Бо щó важить одна ніч після стількох місяців?! Оскільки на борту було чимало дров, а триматися слід було обережно, я кинув якір посередині ріки. Русло тут було вузьким, прямим, з високими берегами, що нагадували залізничні насипи. Сутінки прокралися між них задовго до заходу сонця. Течія бігла гладко й прудко, а на суші обабіч панував німий безрух. Гінкі дерева, оповиті ліанами, буйні кущі підліска — все ніби закам’яніло, завмерли найтонша гілочка, найменший листочок. Це був не сон, а щось протиприродне, ніби стан трансу. Не було чутно ні найтихшого звуку. Отак роззирнешся і раптом подумаєш, що ти оглух… А потім настає ніч і відбирає в тебе також і зір… Десь о третій ранку на річці голосно кинулася велика риба, аж я підскочив, ніби від пострілу. Коли ж зійшло сонце, то скрізь прослався білий туман, дуже теплий і вологий, що осліпляв навіть дужче, ніж темрява. Він не рухався і не розсіювався, просто стояв стіною. О восьмій чи, може, дев’ятій туман піднявся, як піднімається запона. І на мить ми угледіли тлум височенних дерев, неозорі та непрохідні джунглі, геть непорушні, над якими нависала маленька вогненна куля сонця — і тоді біла завіса опустилася знову, плавно, наче ковзала добре змащеними канавками. Я наказав знову кинути якоря, який ми вже було почали піднімати. Ланцюг його глухо побрязкував, розмотуючись, і, перш ніж він зупинився, у густій млі поволі розлігся крик, дуже голосний крик, сповнений невимовної скорботи. Потім стих. А тоді наші вуха мало не трісли від розпачливого ремствування. Від такої несподіванки волосся у мене під кашкетом стало сторчма. Я не знаю, як те волання вплинуло на інших, однак мені здалося, що то кричав сам туман: так зненацька і зусібіч обступив нас цей бентежний і скорботний рев. Досягнувши піку, він перетворився на миттєвий вибух нестерпно-пронизливого вереску, який враз обірвався, а ми застигли на місці, кожен у якійсь своїй дурнуватій позі, й уперто прислухалися до не менш жахливої і неймовірної тиші.