Серце пітьми

Бідолашний дурень! Навіщо він чіпав те вікно?.. Йому бракувало стриманості, стриманості — так само, як і Курцові, — він був ніби те дерево, що його хитає вітер… Я взув сухі черевики і витягнув його з рубки, та спершу, смикнувши, вирвав списа з його боку — признаюся, робив я це з міцно заплющеними очима. Обидві його ступні вивалилися за невисокий поріг, я притис його плечі до своїх грудей, цупко обхопив ззаду руками. Ох! Він був важкий, дуже важкий, либонь, важчий за будь-яку іншу людину на землі. Потім без подальших церемоній я скинув його за борт. Течія підхопила труп, наче жмуток трави, і я побачив, як тіло двічі перекрутилося, перш ніж навіки зникнути з моїх очей. Усі подорожні та начальник зібралися на палубі біля рубки й торохкотіли, як зграя схвильованих сорок: вони пошепки пліткували про мій безсердечний учинок. Та навіщо вони хотіли зберегти тіло горопахи — цього я не годен був зрозуміти. Може, збиралися його забальзамувати… Але я також почув інший, і то дуже зловісний шепіт з нижньої палуби. Мої друзі-дроворуби також були шоковані, бо мали для того значно більше причин, але я визнаю, що мені їхні наміри здавались абсолютно неприпустимими. Абсолютно! Я вирішив, якщо моєму покійному стерновому судилося бути з’їденим, то хай його ліпше з’їдять риби. Він був дуже посереднім рульовим за життя, але тепер він був мертвий і міг би стати першокласною спокусою і, можливо, завдав би чималого клопоту. Окрім того, мені слід було негайно братися за стерно, бо, як з’ясувалося, чоловік у рожевій піжамі був до цього безнадійно непридатний.