Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
Погулявши з годину вздовж муру, чоловік відмикав хвіртку і на весь день зникав за брамою. Такі прогулянки він робив щоранку, іноді виходив з однією-двома квіточками хризантеми і дарував їх дівчаткам, які йшли повз нього. Він ні з ким не ставав на розмову. Заклавши руки за спину, ходив по тротуару і дивився собі під ноги, наче в осінньому листі шукав щось, одному йому відоме.
Найближчий його сусіда одного разу, коли він проходив повз двір, зняв капелюх, але чоловік у чорному костюмі не помітив привітання, зайнятий своїми думками. А може, зробив вигляд, що не помітив. Тільки після цього ніхто не пробував з ним привітатись або завести розмову. В перші дні на нього дивилися через вікна дачних будиночків, бачили, як він розмовляє з дітьми і дарує їм квіти, потім звикли до цього і, коли він одного ранку не вийшов на прогулянку, навіть здивувалися.
Іноді десь здалеку приїздив запилений чорний лімузин, без сигналу заїжджав у браму кам'яного особняка, що беззвучно відчинялася, як тільки він під'їжджав, і мешканці цього тихого альпійського містечка вирішили, що в особняку поселився хтось із родичів його хазяїна, який після війни не повертався з Берліна і, мабуть, помер, і що цей родич, мабуть, ще багатший за свого попередника. От тільки дивно, що новий хазяїн приїхав в особняк на зиму, а старий жив тут тільки влітку.
Ніхто, звичайно, не міг догадатися, що за брамою оцього особняка, переїхавши з літнього альпійського табору колишньої школи «Гітлерюгенд», розташувався таї ємний коледж «Сі-Ай-Сі». Ніхто не знав, що хазяїн цього особняка, доктор філософії, призначений директором коледжу, прогулювався ранком перед брамою і дарував дітям квіти не за своєю доброю вдачею, а для того, щоб замаскуватися, щоб обдурити своїх сусідів, приспати їхню цікавість.
Тихий особняк на околиці, засипаний восени листям, а взимку снігом, жив своїм таємним і напруженим життям, жив не рік і не два. Його побудували ще за наказом Гінденбурга, і не одну сотню вишколених агентів випустив він за свою браму і розіслав по всьому світу. І зараз доктор філософії дарував русявій дівчинці білу святкову квітку хризантеми, щоб через кілька хвилин, як і завжди, зайти в аудиторію і шістнадцятирічним хлопчакам вбивати в голови і в душі: «Людина людині — вовк».
Частина двоповерхового флігеля була відведена під спортзал. Це був добрячий спортзал, на всю височину двох поверхів. Тут можна було грати в баскетбол, волейбол, можна було робити вправи на турніку, кільцях, брусах, що вважалося за розваги. Справжнім навчанням по фізкультурі були акробатика, бокс і самбо.
Вставали, як у війську, о шостій ранку. На свіжому повітрі мовчки, без команди робили ранкову гімнастику. По крайній алеї, що охоплювала все чотирикутне подвір'я, сад та частину лугу, обнесеного парканом, і дорівнювала одному кілометру, пробігали два-три кола і йшли пити кофе.
Після сніданку йшли на уроки. Після двох перших уроків — дві години акробатики. Посеред спортзалу — мати з простої гуми, збоку на низенькому стільці сидить тренер, йому під шістдесят, але він щойно показав заднє й переднє сальто на місці і з розгону і тепер відпочиває, його й самого вже давно прозвали «сальто».
— Давай ти, Муратов, першим, — каже він, важко віддихуючись, але наперед виходить Оса.
— Я буду першим.
Тренер дивиться на нього вицвілими сіруватими очима і важко дихає. Куточки рота у нього підведені і вираз обличчя такий, наче він зараз вишкірить зуби і гавкне на Осу. Та він махає рукою: мовляв, давай. Оса одягає страхувальний пояс, але вчитель мотає головою:
— Ні… Без пояса.
Оса переступає з ноги на ногу, відходить в дальній куток і, набравши повні груди повітря та підвівши вгору брови, розганяється, підплигує і, викинувши руки вперед, падає «на місток».
— А, біс знає що! — сердиться тренер. — Хіба це сальто? Давай ти, Муратов.
Юрко відходить у куток. Насупившись, прицілюється на мати, трохи присідає і розбігається. Мати блискавично летять йому назустріч. Не добігаючи, він сильно відштовхується лівою ногою, бачить під собою підлогу, стіну, стелю, що нестримно летять кудись, незрозуміло куди. Удар п'ятами об килим, і страшна сила кидає його на спину.
— Ноги треба підтягувати до живота! — кричить тренер очманілому Юркові. — Ноги! Що ти простягаєш їх? Давай ще!
У Юрка від удару гуде в голові, ниє спина, але він слухняно відходить у куток, закусивши губу, топчеться на місці, наче пробуючи міцність підлоги, і знову розганяється. З відчайдушного силою відштовхується він од підлоги, підтягує коліна до самого обличчя і в якусь мить помічає килим, що летить йому назустріч. Трохи розгинає ноги, викидає вперед руки, але до килима ними не дістає: втримується на зігнутих ногах на якусь долю секунди і знову завалюється на спину.