Історія польсько-українських конфліктів т.1
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-49-8
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.1». Краткое содержание книги:
Друга частина «Репресії Другої Речі Посполитої» охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує польсько-українські стосунки на основі авторського тексту, документів та інших публікацій, які підтверджують і доповнюють виклад.
Антанта привласнила собі право арбітра в усіх європейських суперечках, беручи за основу мирну програму Вільсона. Але на практиці з цією основою бувало різне. У польсько-українській грі Антанта втручалась звичайно в періоди, коли ситуація польської армії ставала критичною. Рішення арбітра завжди були не на користь українців, завжди мали примусовий характер.
14 лютого 1919 року УГА (Українська Галицька Армія) почала наступ на лінії Гродек Ягеллонський — Судова Вишня, маючи за мету оволодіння Львовом. 17 лютого з Варшави до Львова вирушила міжсоюзницька комісія генерала Бартелемі. Ще з дороги, 18 лютого, вона вислала телеграму до УГА з вимогою термінового припинення наступу і погрозою, що відмова буде розцінюватись, як розрив дипломатичних відносин Західної України з Антантою. Після припинення наступу УГА комісія запропонувала українцям підписати готову угоду про перемир'я, підготовлену ще у Варшаві спільно з представниками польської сторони. Зрозуміло, що ультиматум був прийнятий, хоча умови для УГА були фатальними.
У квітні 1919 року з Франції прибула до Польщі армія генерала Галлера, що складалась з добре озброєних і споряджених семи дивізій, у яких було 110 тисяч солдатів і французьких військових радників. Армія була направлена Антантою після попереднього запевнення польського уряду, що військо не буде використовуватись у війні з українцями. Незважаючи на те, армію Галлера відразу кинули на український фронт, а здивованій Антанті пояснили, що українці у цей час почали наступ і військо Галлера стало єдиним засобом порятунку. Поразка української армії була таким чином забезпечена. Піддаючись аргументам польських дипломатів[13], мирна конференція уповноважила Польщу 25 червня до окупації Східної Галичини аж по Збруч з метою «убезпечення населення перед злочинами більшовицьких банд» (незважаючи на те, що жодного бандитизму не було), а в липні УГА була витіснена за Збруч. Поривання Західної України до незалежного існування подавила Польща, відроджена після 123 років неволі.
Зроблено було все, щоб переможені відчули поразку. Ось що пише на цю тему генерал, доктор Донбковський: «У в'язницях, таборах і місцях ізоляції у центральній Польщі утримувались українські політичні і громадські діячі. Після захоплення Львова 22 листопада 1918 року польська військова влада взяла, як заручників, відомих українських галицьких діячів, серед яких були Ю. Романчук, К. Студинський, В. Охримович, В. Старосольський, І. Кивелюк, В. Бачинський, І. Куровець та ін. Потім почали інтернувати у таборах українців, які підозрювались у «діяльності на шкоду Польській державі». Під цю статтю підтягували функціонерів державної адміністрації ЗУНРу і захоплених у полон вояків Галицької Армії.
Спеціальні табори було утворено у Львові, Перемишлі, Пікуліцах біля Перемишля, Вадовіцах, Вісничі, Тернополі, Модліні, Дембліні, Щипйорні, Стшалкові біля Познані, під Калішем, у Бресті, Томашові й інших місцевостях. Назагал повідомлялось, що в кінці 1919 року, посилаючись на інспекції й матеріали інспекції Міжнародного Червоного Хреста, в них перебувало близько 23–24 тисяч осіб. Табори існували до 1922 року. Через них пройшло до 100 тисяч галицьких українців, людей, найбільше заангажованих у суспільно-політичній діяльності. Підраховано, що в результаті епідемій, головним чином тифу і дизентерії, у таборах померло близько 20–25 тисяч осіб.
Польська влада заборонила діяльність українських культурно-освітніх, кооперативних і самоуправних інституцій. Припинено або обмежувалось видання української преси. Арешти працівників редакцій, конфіскація тиражів, накази про видавання двомовних газет — українською і польською мовами — були на порядку денному»[14].
Як людина чесна, генерал не вагається назвати таку поведінку окупаційною діяльністю. «Галицькі українці, — пише він на сторінці 171, — неодноразово виступали проти польських окупантів. Найбільшого розмаху досягло повстання гуцулів на Підкарпатті у квітні 1920 року. Придушити його вдалось лише за допомогою війська».
13
Wasyl Veryha. The Galicjan Socialist Soviet Republic. — New York-Toronto- Paris-Melbourne, 1956. - S. 28.
14
Tadeusz Dąbkowski. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej 1912–1923. - Warszawa, 1985. - S. 167–168.