Проти червоних окупантів (частина 1)

Місце цього постою мені не подобалося: парк із лісом на схилі гори, містечко Козятин і стація в 8 км. Вїхали ми до парку, як сонце зійшло. Значить, треба буде сподіватися бою з червоними. Нічний перехід від Турбова був до 40 км. І ми добре стомились. Для людей нічого не можна було дістати, щоб нагодувати їх. Була поставлена сторожа довкола парку. Козаки, голодні, стомлені, переважно спали. Для коней накошено трави, ячменю і вівса біля парку.

Вартовий старшина не звергав уваги на точну зміну вартових, із яких багато спало на становищах. Я з тривогою очікував, щоб надійшов вечір. Вже сонце звернуло з полудня, як раптом біжать вартові до місця нашого розташування, і за ними вслід чути густі постріли. Багато коней непрнвязаннх сполошилось і чвалують удолину, їх в бігу ловлять козаки. Я з частиною козаків кидаюся назустріч атакуючих большевиків, які підїхалн кінно на 150–200 кроків і гурмою натискають. Наших із десяток здержує крісовим вогнем червоних на хвилину, але інші ховаються поза парком. За кіннотою посувається у розстрільній кілька соток піхоти: значить, большевиків є батальйон піхоти і дивізіон кінноти…

Своєю реакцією на наступ я з козаками трохи стримав червоних, які спішились, наступаючи разом із своєю піхотою. По нас кроплять із крісів та кількох кулеметів. Біля двох возів, на одному з яких їхала моя дружина, стоїть привязаних на поводах 15 коней. Коні під кулями кидаються і позашморгували міцно вузли; ми не можемо відвязати. „Відрізуй поводи!" — кричу, „і на коней". Я памятаю, що тут десь є моя дружина. Її напевно ніхто не рятував, бо в таких обставинах кожний рятує себе. Я кидаюся на великого жеребця з цукроварні Турбова. Він без сідла і високий, у мій ріст: зі зброєю трудно на нього вискочити, а кожна секунда дорога. Підвожу жеребця до воза, з якого сідаю на нього. Жеребець стає дуба і хоче скинути зі себе, а тут він без ховстів і узди, лише оброть на голові із шнуром до привязання. Чую, червоні вже близько. Їду конем між агрестовими кущами вдолину, куди вже давно побігли й поїхали козаки зі своїми старшинами. І цих десять, що під моєю командою відстрілювались від червоних, уже далеко почвалували. Бачу в кущах стоїть Маруся і спокійно відчіплює свій великий шалик, який френзлями зачепився об них.

— „До мене, Марусю, скоріше!" Вона підбігає. Кінь нетерпеливиться. Підставляю ногу: „Ставай на ногу, давай руку!" — і Маруся вже на жеребці побіч мене. Натискаю коня острогами — летимо. Трудно вдвох їхати на коні без сідла, із широкою спиною. Червоні, видно, затрималися біля наших возів, де було різне добро й машина для писання. Небагато з неї скористають, бо я шелепнув ту машину прикладом кріса.

Дивлюся, куди поїхали наші. Бачу їх за пів кілометра, їдуть лугом. Я звертаю ліворуч, а тут із горбка з 60 кроків біжать до мене червоні піхотинці, щоб перебігти збоку, і стріляють у бігу. Кулі свищуть… „Ой, ой!" — Кричить Маруся. „Ти ранена?" — питаю. — „Ні, лише кулі так близько." — „Тих, що близько пролітають, не бійся, яка має поцілити, тієї не почуєш", — розважаю Марусю. Та й я чую, як свищуть кулі попри вухо й серце холоне, щоб лише коня не попали. Кінь вїздить у мокровану лугу і ледви не вгруз, бо ті які проїхали раніш, розтоптали беріг. Мій кінь важкий, розплодовий жеребець та й тягар на ньому аж двоє людей. На щастя, погоні кінноти за нами не було. Я хутко дігнав своїх і ми поїхали через цілий ряд сіл на полудневий захід. Їдемо селом, а козаки все жартують із дівчатами й молодицями, щоб ховались, бо ми вже одну дівчину вкрали — й показують на Марусю. Не дорахувались ми кількох козаків, тих трусливіших. На другий день ми довідались, що вони заховались у пшениці в парку й не держалися купи. Червоні їх там застукали й порубали шаблями. Большевики говорили, що ледви не зловили „машиністки", але один бандит підхопив її на коня і зник їм із очей. Тією „машиністкою" в їхнім розумінні була Маруся, а „бандітом", що рятував її, був я.