Проти червоних окупантів (частина 1)
- Автор: Гальчевський-Войнаровський Яків
- Год: 1941
- Язык: украинский
- Год: Українське видавництво
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Проти червоних окупантів (частина 1)». Краткое содержание книги:
Їхали ми долинами, селами аж до вечора й опинилися в селах бердичівського повіту. Однак зпочатку совітська кіннота нас переслідувала. Я з кількома козаками їхав як задня охорона й побачив за собою сотню большевиків, які гнались за нами. Я пустився чвалом. Раптом спотикається кінь і я не встиг навіть витягнути ніг із стремен, як гепнув разом із ним. Кінь притиснув мені ліву ногу, Острога на лівій нозі зламалася, підошва від чобота відлетіла, а суконні штани з підштанками розірвались. Ногу вище коліна поранив аж шкіра здерлася і в халяву тече кров. А червоні кроків 100. Та кінь якось відривається і я з ним. Щоб стримати большевиків, обернувся я навскісь та з великого Мавзера пустив у них цілу серію. Це червоних спинило і я пустився всією силою втікати. Стріляючи, я виразно бачив, що за нами гонили курсанти: молоді кацапчуки, на добрих конях і сідлах, гарно одягнені. Курсанти — це кандидати на совєтських старшин.
По півгодиннім гоні я таки дігнав відділ і поїхав у чоловій стежі. Тут затримав одного большевика на коні: Хто? Звідкіля? Курсант мав відпустку й заїздив десь тут до родини, а тепер їде до своєї сотні. „Віддавай, братику, зброю, злазь з коня!" Надїздить от. Карий. Короткий допит і я особисто зарубав курсанта. Це був час, коли всіх майже большевиків я із своїми козаками пускав у „розход" особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася „там" із моїм братом! Коли мені приходилось стріляти якого комуніста, то обовязково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бурґ із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби пімсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні, та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам.
Тепер от. Карий почав думати, як навязати контакт із от. Арсеньом із Брацлавщини. Кілька днів ми перебували, перекидаючись із місця на місце, в самогородецькій і прилуцькій волості. Одного разу цілий наш відділ розмістився в хуторі якогось заможного господя. В саду й по хлівах стала вся наша кіннота. Хутір був на горбку і з нього було добре все видно. Приїхали на хутір моїх 10 козаків, яких я посилав під Козятин із завданням знищити того агента, який нас видав у парку, коли то я ледви з дружиною не попався червоним у руки. Козаки його повісили. Та вони їхали мабуть сміло, бо за ними за півгодини приїхала червона кіннота й курінь піхоти. Червоні почали розвиватися до бою. Я був тієї думки, щоб червону кінноту підпустити близько й дати їй доброго чосу. Карий згодився. Я вибрав 20 добрих стрільців, навчив їх орудувати прицілом і пунктом вціляння до кінноти.
У нас усе готове до відїзду з хутора. „Совіти" їздять, нюшкують і підсуваються щораз ближче. Беремо їх на мушку: гримнула сальва — падає кілька коней і їздців. Цей хутір був під Ротмістрівкою. Однак і совітська піхота не дрімала та взяла нас під обстріл, коли ми втікали з хутора. Пор. Вогонь-Горбанюк чомусь зіскочив із коня, їдучи позаду, побіг у картоплиння й почав там чогось ніби шукати. Оглядаюсь, що далі буде. Ми хутко їдемо, а Вогонь залишається. Завертаю з собою кілька козаків і лечу до Вогня-Горбанюка. Питаю, чого він залишився. Не відповідає. Жадаю, щоб хутчій сідав на свого коня, якого ми зловили й до нього підвели. Сів, як німий, без слова й їде. Червоні знову нас побачили й пострілюють. Маю сильне підозріння, що Вогонь-Горбанюк думав лишитися. Питаю, чого він шукав, чи що ховав у картоплі. Кріса він раніш не мав. Дав я йому великий револьвер, коли вернувся із „вистави". Не має, згубив десь. Ну, й начальник штабу!? Ще до того був в Охороні Головного Отамана, потім у якомусь міністерстві!? Ніби висока „шишка", а трусливий, як заяць.
Підїхав я до от. Карого й кажу, що цей Вогонь хіба тому є „вогнем", що носить велику руду, вогняну бороду і ходить у рудій, селянській свиті. Він хотів утікати, чи залишитись у большевиків. Я був переконаний, що він нам викине якусь штучку. Карий щось пізніше балакав із Вогнем-Горбанюком, але я цією розмовою не цікавився, лише на власну руку зорганізував над ним нагляд.
На постої в Турбівським лісі долучились до нас 2 старшини, які залишились у лісі над ставом, де червоні хотіли нас окружити. Зате вечером, коли всі полягали на відпочинок, самовільно відїхали від нас повстанці із Сквирщини. Вони не бажали собі рейду на Поділля, а тягнуло їх до свого таки от. Трейка. Так якось склалися обставини, що Трейко з нами був лиш кілька днів. Однак Карий мав надію, що він буде провадити роботу по думці його директив від Головного Отамана Петлюри.