Проти червоних окупантів (частина 1)

Бачу, що наші гості є перетомлені і голодні. Ми мали з собою хліб, сало з часником і спирт та цим прийняли їх. Коли старшини підпили, тоді язики їм розвязалися: кожний балакав про себе багато, та все добре й бойове. За короткий час я знав про них все, з того, що говорили, і догадувався про те, чого вони не хотіли говорити. Особливо це відносилося до Вогня і Шевчука.

Коли гості проспалися, я запропонував Карому поговорити зі мною докладно про плян нашої праці. Поінформував, що діється і яка ситуація на Київщині. Сказав також, що починаються жнива і мені час вертатися на Поділля, де жде на мене багато занедбаної роботи. Повстанком держав мене на Київщині, бо більше на нікого там не покладали надії, а тепер Всеукраїнський Повстанчий Комітет є на тамтім світі. Шкода одного підполковника німця, який згинув за ідею Української Державносте як член Повстанкому. Я безумовно поможу Отаманові Карому, передам йому всіх своїх людей, яких назбирається десь душ із 30 з тутешнього району, а сам подався на Поділля, де без проводу є пів сотні козаків і організації на місцях.

Карий згодився зо мною, але змодифікував мій план в той спосіб, що наразі я буду при ньому, як командант штабу, а мої козаки стають штабовою сотнею. До речі, хор. Вогонь був начальником штабу от. Карого. Виходило, що я маю підлягати тому хорунжому. Та положення витворилось у пізнішій повстанчій діяльності таке, що всі старшини штабу отримували накази від Карого, або від мене. Значить, я вже другий раз підпорядковую себе іншим отаманам.

Першим нашим завданням було посадити всіх наших людей на коні. Я мав захованих 8 коней з сідлами. Ті коні тієї ночі я наказав зібрати і привести на місце нашого постою. Два коні червоні зареквірували, а привели козаки тільки 6 коней і в тім числі мого і Мандзюкового верхівця. Мандзюкового коня я віддав от. Карому, а Дядюка посадив на сіру шкапу і приділив його до диспозиції Карого, тому що Карий був короткозорий і його чура мусів їхати попереду на сивому коні. Дядюк був в 19 році з Карим і тепер попав до нього, з чого дуже радів.

Я розіслав своїх козаків з писаним наказом Карого, щоби знову козаки от. Пугача збиралися, зокрема ці, які мали коні, заховані з сідлами. Дядюк приніс мені відомість, що завтра в Турбівській цукроварні має відбутися вистава аматорського гуртка. Управа цукроварні вислала запрошення до Бердичева, Винниці й усієї околиці. Передбачається, що збереться до сотки визначних комуністів та. чекістів.

Порадившись із Карим, я рішив бути на тій виставі. Цілий день збираю відомості, яке військо є в Турбові й околиці. В цукроварні є охоронний відділ із півсотні піхоти. Чота большевиків стоїть на вузькоторовій станції „Турбів", де завантажують спирт із Прилук і цукор із Турбова. Більше не чути про ніякі відділи. Ми шкодуємо, що нема впоблизу кінних відділів, де б ми могли здобути собі більше коней. Є в Турбові дуже злючий команд, цукроварні — комуніст, перед яким усе тремтить. Вечоріє. Ми сідлаємо 6 наших коней, одягаємо совітські уніформи. Згідно з моїм планом ми маємо підїхати до цукроварні, злізти з коней і піти на цю виставу, як „провірочна Черезвичайка". А дальше побачимо. Сміло підїздимо до будинку робітничої касарні. Злізаємо з коней і недбало закидуємо поводи за штахети. Я вбігаю на бетонове підвищення, на якому стоїть вартівник. Беру від нього кріс, а його проганяю. Дядюка й Шевчука посилаю в середину залі, двох козаків ставлю, як вартових, назовні й до пильнування майбутніх арештованих. Одного козака маю при собі.