Гобіт, або Туди і Звідти

Раптом, нічого подібного не сподіваючись, він із розгону залопотів по воді. Бр-р-р-р! Вона була крижана! Більбо миттю шарпнувся назад. Він не знав, чи то була просто калюжа на дорозі, чи прибережні води підземного струмка, чи край глибокого темноводого печерного озера. Кинджал його вже ледве світився. Зупинившись, Більбо почув, напруживши слух, як із невидимого склепіння у воду «крап-крап» — крапають краплі. Жодних інших звуків.

«Отже, це калюжа або озеро, а не підземна ріка», — вирішив Більбо. Проте не наважувався забрести у воду в темряві. Він не вмів плавати, а ще йому з голови не йшли огидні слизькі тварюки з великими виряченими очима, які звиваються у воді. Дивні істоти водяться в калюжах і озерах у надрах гір: риби, чиї предки запливли туди бозна-скільки років тому й уже не випливли звідти, а тим часом їхні очі все більшали, більшали й більшали, через те що вони силкувалися бачити в мороці. Там є й інші тварюки, ще слизькіші, ніж риби. Навіть у тунелях і печерах, які прорили для себе ґобліни, є незнані їм створіння, які прослизнули туди і залягли в темряві. А є й такі печери, чиє походження губиться у віках, печери, які з’явилися задовго до появи ґоблінів, бо ті лише розширили їх і поз’єднували переходами, а первісні мешканці — все ще там, у потаємних кутках, скрадаються і рознюхують усе довкола.

Тут, глибоко під землею, край темної води жив старий Ґоллум, маленьке слизьке створіння. Не знаю, звідки він узявся і хто або що він був за один. Він був просто Ґоллум — темний, мов сама темінь, за винятком двох великих круглих білястих очей на вузькому писку. В нього був човник, і він безшумно ковзав у ньому по озеру — бо то таки було озеро, широке, глибоке та страшенно холодне. Він веслував довгими задніми лапами, звісивши їх через борт, але не залишав на воді ні брижинки. Отакий він був. Він видивлявся своїми білястими, подібними до ліхтарів очима сліпу рибу і блискавично хапав її довгими пальцями. М’ясо він теж полюбляв. Йому смакували ґобліни, якщо вдавалося їх роздобути, але він дбав про те, щоб вони його не викрили. Він просто душив їх іззаду, коли якийсь необачний Ґоблін спускався сам до краю води, а Ґоллум саме нишпорив поблизу. Втім, ґобліни забрідали туди рідко, бо відчували, що там, у глибині, в самісінькому серці гори, чигає на них щось прикре. Вони надибали озеро ще за сивої давнини, коли рили свої тунелі вглиб, але виявили, що не можуть просунутися далі, тож їхні ходи в тому напрямку там і закінчувались, і ґоблінам не було жодного сенсу ходити тим шляхом, — якщо тільки їх не посилав туди Верховний Ґоблін. Часом йому кортіло скуштувати озерної рибки, і часом він так і не міг дочекатися ні рибки, ні ґобліна-рибалки.