Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Раптом, нічого подібного не сподіваючись, він із розгону залопотів по воді. Бр-р-р-р! Вона була крижана! Більбо миттю шарпнувся назад. Він не знав, чи то була просто калюжа на дорозі, чи прибережні води підземного струмка, чи край глибокого темноводого печерного озера. Кинджал його вже ледве світився. Зупинившись, Більбо почув, напруживши слух, як із невидимого склепіння у воду «крап-крап» — крапають краплі. Жодних інших звуків.
«Отже, це калюжа або озеро, а не підземна ріка», — вирішив Більбо. Проте не наважувався забрести у воду в темряві. Він не вмів плавати, а ще йому з голови не йшли огидні слизькі тварюки з великими виряченими очима, які звиваються у воді. Дивні істоти водяться в калюжах і озерах у надрах гір: риби, чиї предки запливли туди бозна-скільки років тому й уже не випливли звідти, а тим часом їхні очі все більшали, більшали й більшали, через те що вони силкувалися бачити в мороці. Там є й інші тварюки, ще слизькіші, ніж риби. Навіть у тунелях і печерах, які прорили для себе ґобліни, є незнані їм створіння, які прослизнули туди і залягли в темряві. А є й такі печери, чиє походження губиться у віках, печери, які з’явилися задовго до появи ґоблінів, бо ті лише розширили їх і поз’єднували переходами, а первісні мешканці — все ще там, у потаємних кутках, скрадаються і рознюхують усе довкола.
Тут, глибоко під землею, край темної води жив старий Ґоллум, маленьке слизьке створіння. Не знаю, звідки він узявся і хто або що він був за один. Він був просто Ґоллум — темний, мов сама темінь, за винятком двох великих круглих білястих очей на вузькому писку. В нього був човник, і він безшумно ковзав у ньому по озеру — бо то таки було озеро, широке, глибоке та страшенно холодне. Він веслував довгими задніми лапами, звісивши їх через борт, але не залишав на воді ні брижинки. Отакий він був. Він видивлявся своїми білястими, подібними до ліхтарів очима сліпу рибу і блискавично хапав її довгими пальцями. М’ясо він теж полюбляв. Йому смакували ґобліни, якщо вдавалося їх роздобути, але він дбав про те, щоб вони його не викрили. Він просто душив їх іззаду, коли якийсь необачний Ґоблін спускався сам до краю води, а Ґоллум саме нишпорив поблизу. Втім, ґобліни забрідали туди рідко, бо відчували, що там, у глибині, в самісінькому серці гори, чигає на них щось прикре. Вони надибали озеро ще за сивої давнини, коли рили свої тунелі вглиб, але виявили, що не можуть просунутися далі, тож їхні ходи в тому напрямку там і закінчувались, і ґоблінам не було жодного сенсу ходити тим шляхом, — якщо тільки їх не посилав туди Верховний Ґоблін. Часом йому кортіло скуштувати озерної рибки, і часом він так і не міг дочекатися ні рибки, ні ґобліна-рибалки.
Нині Ґоллум жив на слизькому скелястому острівці посеред озера. Він іще здалеку помітив Більбо своїми білястими телескопічними очима. Більбо його не бачив, але Ґоллум дивився на нього з величезним подивом, бо ж було видно, що то зовсім не Ґоблін.
Ґоллум заліз у човника й відчалив од острівця, а Більбо тим часом сидів, збентежений, на березі, загубивши і дорогу, і голову. Зненацька де не взявся Ґоллум і засичав-зашипів:
— Ос-сь ми й у лас-сці, хай йому тряс-сця, мій дорогес-с-с-сенький! С-судячи з ус-сього, це виш-шукане час-стування, щонайменш-ше лас-сий ш-ш-шматочок для нас-с, ґоллум! — І коли він вимовив «ґоллум», із його горлянки вирвався страшний ковтальний звук. Ось чому в нього було таке ім’я, хоча сам він завжди називав себе «мій дорогесенький».
У гобіта мало серце не вистрибнуло з грудей, коли він несподівано почув оте сичання над самим вухом і побачив утуплені в нього білясті очі.
— Ти хто? — спитав він, штрикаючи перед собою кинджалом.
— Хто він, мій дорогес-с-с-сенький? — просичав Ґоллум (він завжди розмовляв сам із собою, бо розмовляти йому було ні з ким).
Він для того й приплив, аби це з’ясувати, бо насправді голод його тоді не дуже й мучив — лише цікавість, інакше він спершу схопив би свою жертву, а вже потім зашипів.
— Я пан Більбо Торбин. Я відстав од ґномів, відстав од чарівника, я не знаю, де я, та й не хочу знати, — мені б лише вибратися звідси.
— Що він тримає у с-своїх ручис-с-ськах? — спитав Ґоллум, поглянувши на кинджал, який йому геть не сподобався.