Гобіт, або Туди і Звідти

Звісно, він знав, що гра в загадки — священна й сягає сивої давнини і що навіть злі тварюки бояться шахраювати, граючи в неї. Проте він відчував, що не можна довіряти цьому слизькому створінню, — у скруті воно ледве чи дотримає своєї обіцянки. Будь-яка відмовка дозволила б йому викрутитися. Та й, зрештою, останнє питання — це не хитромудра загадка, як вимагають стародавні правила.

Ну та принаймні Ґоллум не напав на нього відразу. Йому було видно кинджал у руці Більбо. Він сидів тихо, тремтячи і щось шепочучи. Нарешті Більбо не витримав.

— Ну? — спитав він. — Як щодо твоєї обіцянки? Мені треба йти. Ти мусиш показати мені шлях.

— Що, ми так домовлялис-ся, дорогес-сенький? Показати пас-скудному маленькому Торбинові ш-шлях до виходу? Дійс-сно, дійс-сно. Але що у нього в киш-шеньці, га? Не мотузка, дорогес-сенький, проте й не нічого. Що ж с-с-саме, ґоллум?!

— Не твоє діло, — відрубав Більбо. — Обіцянка є обіцянка.

— Хай йому вс-сячина, який він нетерплячий, дорогес-сенький, просичав Ґоллум. — Але йому с-слід зачекати, дійс-сно с-слід. Ми не можемо підніматис-ся тунелями з таким пос-спіхом. С-сперщу ми мус-симо захопити дещо зі с-собою, звіс-сно ж, дещо корис-с-сне для нас-с.

— Ну то поквапся! — звелів Більбо, з полегшенням думаючи, що Ґоллум забереться геть.

Він гадав, що це просто відмовка і що Ґоллум не збирається повертатися назад. Бо про що ж говорив Ґоллум? Яку таку корисну річ він міг приховувати на темному озері? Втім, Більбо помилився. Ґоллум таки збирався повернутися. Бо зараз він розлютився і зголоднів. До того ж він був жалюгідним злим створінням і в нього виник план.

Недалеко звідти лежав його острівець, про який Більбо нічого не знав і де Ґоллум тримав у схованці кілька нікчемних дрібничок і одну дуже гарну річ, дуже гарну, пречудесну. У нього був перстень, золотий перстень, коштовний перстень.

— Мій подаруночок на день народження! — шепотів він собі під ніс, як це часто траплялося з ним нескінченними темними днями. — Ос-сь що нам дійс-сно потрібно, ос-сь що!

Перстень був потрібен йому, тому що то був перстень всевладдя, а до того ж, якщо ви надінете його на палець, то станете невидимими: вас можна буде побачити лише при яскравому сонячному світлі, та й то не вас самих, а лише вашу тінь, хистку і невиразну.

— Мій подаруночок на день народження! Він дістався мені в мій день народження, мій дорогесенький», — так Ґоллум завжди казав сам собі. Проте хтозна, як насправді йому дістався цей подарунок багато століть тому, за давніх часів, коли на світі було багато таких перснів. Можливо, навіть сам Майстер, Володар Перстенів, не зміг би цього пояснити. Спершу Ґоллум постійно носив перстень, потім йому набридло і він став тримати його в капшучку на шиї, доки не натер собі садно, а тепер він зазвичай тримав перстень у ямці між камінням на своєму острівці й раз у раз навідувався туди, щоб помилуватися ним. І все одно Ґоллум часом надівав його — коли ставала геть нестерпною розлука з перснем або коли був дуже-дуже голодним і йому набридала риба. Тоді він скрадався темними переходами, шукаючи ґоблінів, котрі відбилися від своїх. Він міг навіть ризикнути і забрести в місця, де горіли смолоскипи, змушуючи його очі мружитися від пекучого болю, — адже він був тоді у безпеці. О, так, у цілковитій безпеці! Ніхто його не бачив, ніхто не помічав, доки він не стискав пальцями горлянку своїй жертві. Лише кілька годин тому він надівав перстень і впіймав тоді маленьке бешкетне ґобліненя. Як воно пищало! Від нього ще залишилася кісточка чи дві, щоб погризти, але Ґоллумові хотілося чогось м’якшого.