Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Зненацька де не взявся і спалахнув сам собою меч. Більбо бачив, як він наскрізь протяв Верховного Ґобліна, ошелешено застиглого в розпалі люті. Він упав замертво, а ґобліни-вояки кинулися від меча врозтіч, наповнивши темряву вереском. Меч повернувся до піхов.
— Хутко за мною! — пролунав спокійний суворий голос, і, перш ніж Більбо збагнув, що трапилося, він уже знову підтюпцем дріботів темними переходами вниз у хвості вервечки, а позаду дедалі слабше долинали крики з ґоблінської зали. Якесь слабке світло вело їх уперед.
— Швидше, швидше! — підганяв голос. — Зараз знову запалять смолоскипи.
— Одну хвилинку! — озвався Дорі, достойний ґном, котрий трюхикав у хвості другим після Більбо.
Він допоміг гобітові, наскільки це дозволяли зв’язані руки, залізти собі на спину, а тоді всі вони кинулися бігти, брязкаючи ланцюгами і раз у раз перечіпаючись, бо не могли балансувати руками. Але невдовзі всі зупинились — опинившись, напевно, в самому серці гори.
І тоді Ґандальф засвітив свою патерицю. Звісно ж, то був Ґандальф, але раніше вони надто поспішали, щоб розпитувати його, як він до них потрапив. Він знову видобув меча, і той знову сам собою спалахнув у темряві. Коли довкола були ґобліни, меч запалав од гніву, а тепер він загорівся яскравим блакитним вогнем, ніби задоволений, що вбив великого підземного володаря. Мечеві було неважко миттю порозрубувати ґоблінські ланцюги і звільнити в’язнів. Цей меч звався Ґламдрінґ, тобто Ворогобій, якщо ви пригадуєте. Ґобліни називали його Сікач і ненавиділи ще дужче, ніж Кусача. Оркріста теж було врятовано — адже Ґандальф прихопив зі собою і його, вирвавши з рук в одного нажаханого вартового. Загалом, Ґандальф устигав подумати багато про що — й міг зробити хоч і не геть усе, але таки чимало для друзів, котрі потрапили у безвихідь.
— Усі тут? — запитав він, із поклоном простягаючи Торінові його меча. — Ану порахую: один — це Торін, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять... — а де ж Філі та Кілі? Ага, ось вони! Дванадцять, тринадцять... — а ось і пан Торбин: чотирнадцять! Ну-ну! Могло бути й гірше, хоча, з іншого боку, могло бути й набагато краще. Ані поні, ані харчів, і достеменно не відомо, де ми, а позаду — орди розлючених ґоблінів! Уперед!
І вони рушили вперед. Ґандальф мав цілковиту рацію: далеко позаду, з переходів, які вони щойно проминули, до них долинули шум і моторошні крики ґоблінів. Це змусило їх бігти ще швидше, а оскільки бідолашний Більбо ніяк не міг устигнути за всіма — бо ж ґноми, скажу я вам, можуть, коли треба, мчати скаженою риссю, — вони взялися по черзі нести його на спині.
Проте ґобліни рухалися швидше за ґномів, а крім того, вони знали дорогу краще (бо самі ж і поробили проходи) і були шалено розлючені, тож ґноми, хоч як силкувались утекти, чули крики та виття все ближче і ближче. Незабаром їм стало чути навіть тупотіння ґоблінських ніг, багатьох-багатьох ніг, — здавалось, уже за останнім поворотом. Позаду, в тунелі, яким вони бігли, замиготіли червоні смолоскипи. А ґноми ж уже смертельно потомилися.
— Навіщо, ох навіщо я покинув свою гобітську нірку? — скаржився бідолашний пан Торбин, підстрибуючи на спині у Бомбура.
— Навіщо, ох навіщо я взяв нещасного маленького гобіта на полювання за скарбами? — бідкався горопашний Бомбур, який був огрядний, перехилявся вперед і спливав потом, що скрапував із кінчика його носа, від шаленого бігу та переляку.
На той час Ґандальф відстав, і Торін — теж. Вони завернули за гострий ріг.
— За поворот! — закричав чарівник. — Меча з піхов, Торіне!
Нічого іншого їм і не лишалось — але як це не сподобалося ґоблінам! Вони на повному ходу вискочили з-за рогу, лементуючи на все горло, — і напоролися на Ґобліносіка та Ворогобоя, які світилися яскравим холодним сяйвом просто перед їхніми виряченими від подиву очима. Ті, що бігли попереду, впустили смолоскипи і ще встигли скрикнути, перш ніж їх було вбито. Ті, що бігли за ними, кричали довше й відскакували, наштовхуючись на тих, хто біг позаду.
— Сікач і Кусач! — верещали вони, і незабаром серед ґоблінів запанувало цілковите сум’яття, а більшість із них посунули назад тим самим шляхом, яким прибігли.
Минуло чимало часу, доки бодай один ґоблін наважився зазирнути за ріг. На той момент ґноми вже встигли відійти далеко-далеко, заглибившись у темні тунелі ґоблінського королівства. Виявивши це, ґобліни загасили смолоскипи, повзували м’які капці й вибрали з-поміж себе найпрудкіших бігунів із найтоншим слухом і найгострішим зором. Ті помчали вперед, у пітьму — швидко, мов тхори, і зчиняючи не більше шуму, ніж кажани.