Гобіт, або Туди і Звідти

Це звучало дійсно страхітливо. Стіни відлунювали оте «лясь, хрясь!» і «трах, бах!» та огидний сміх при їхньому «хо-хо! мій хлопче!». Загальний сенс пісні був доволі зрозумілий, бо тепер ґобліни видобули бичі й почали з присвистом цвьохкати ними — «стьоб, хвись!», змушуючи полонених якомога швидше бігти попереду; не один ґном уже скиглив і скімлив, як бозна-хто, — і тут вони, перечіпаючись, заскочили до просторого ґрота.

Його освітлювало червоним світлом велике вогнище посередині та смолоскипи вздовж стін, і було там повно ґоблінів. Усі вони почали реготати, тупотіти ногами і плескати в долоні, коли туди забігли ґноми (і бідолашний Більбо — останнім, найближче до бичів), а ґобліни-погоничі тим часом гигикали і цвьохкали бичами позаду.

Поні вже позаганяли в тісний куток, а всі клунки та пакунки лежали випотрошені — їх обшукали ґобліни, обнюхали ґобліни, обмацали ґобліни і, сварячись, розділили між собою ґобліни.

Боюся, що тоді наші мандрівники таки востаннє бачили цих прегарних маленьких поні, включно з чудовим білим кремезненьким малюком, якого Ельронд позичив Ґандальфові, бо його кінь був непридатним для гірських стежок. Адже ґобліни їдять і коней, і поні, й віслюків (та інших, далеко не таких сумирних тварин) і при цьому завжди голодні. Однак тепер полонені думали тільки про самих себе. Ґобліни постягували їм ланцюгами руки за спиною, прикували один до одного, вишикувавши вервечкою, у хвості якої плентався маленький Більбо, і поволокли в дальній кінець ґрота.

Там, у затінку великого плаского каменя, сидів почварний ґоблін зі здоровецькою головою, а довкола нього стояли ґобліни-вартові, озброєні сокирами та кривими мечами, які були в них у вжитку. Зараз ґобліни — жорстокі, паскудні та злосерді. Вони не створюють прекрасних речей, але майстерних — скільки завгодно. Риття тунелів і розробка копалень вдаються їм, якщо вони докладуть зусиль, не гірше, ніж найумілішим ґномам, хоча зазвичай вони неохайні та брудні. Молоти, сокири, мечі, кинджали, кайла, обценьки, а також знаряддя тортур вони виготовляють дуже добре або ж знаходять тих, хто робив би все це за їхніми кресленнями — в’язнів і рабів, котрі мусять працювати, доки не сконають од браку повітря та світла. Не так уже й неймовірно, що саме ґобліни винайшли деякі з тих машин, які досі примушують світ здригатись, особливо ж оті хитромудрі пристрої для вбивства великої кількості людей, бо колеса, механізми та вибухи завжди були їм до вподоби, а ще їм подобалося не докладати ні до чого рук без великої потреби, — але в ті часи й у тих диких краях вони ще не просунули, як то кажуть, прогрес аж так далеко. Вони не мали до ґномів особливої ненависті — просто ненавиділи їх не більше, ніж будь-кого іншого чи будь-що інше, насамперед усе впорядковане й успішне; подекуди окремі зіпсовані ґноми навіть вступали з ними у спілку. Проте ґобліни мали особливий зуб на Торінове плем’я, а все через війну, згадки про яку ви вже чули, але про яку тут не йтиметься, — до того ж ґоблінам загалом байдуже, кого впіймати, аби лише це було зроблено спритно і таємно, а полонені були нездатні захистити себе.