Шукачі скарбів

— Може, й так. Але ж вони навряд чи підозрюють, що ми ризикнемо почати якісь рухи для її звільнення. Заморочити хочуть — так вони, чувак, на тому стоять, — несподівано навіть для самого себе Ігор грюкнув кулаком по столу, монітор аж підскочив на його поверхні. — Ненавиджу! Ненавиджу! — він замахнувся, аби гупнути вдруге, та Кошовий перехопив руку.

— Спокійно, не можна так. Тут же техніка.

— Нову мені поставиш! Безкоштовно! Не розоришся! — Шульга підхопився, відкинувши стілець, кулак влупився в стіну, з гвіздка зірвалася картина в дерев’яній рамці. — Мою дружину фотографують бандюки і присилають мені електронкою її фотки, а я нічого не годен зробити, чуєш, нічого! Не годен! Зробити!

Він знову замолотив кулаком по стіні. Кошовий узяв друга за плече, розвернув до себе обличчям і відважив ляпаса. Бив не всією долонею, лише пучками пальців, так сильніше відчувається біль. Коли чесно, Кошовий ніколи нікого в такий спосіб не намагався привести до тями, бачив подібні сцени лише в кіно, а про особливості удару пучками читав у детективах. Але, як на диво, метод виявився ефективним. Шульга заспокоївся так само несподівано, як і зірвався, видихнув шумно — так паровоз випускає пар, притулився спиною до стіни.

— Усе, все, я в порядку. Це так, знаєш… Нерви й без того на межі…

— Тримайся. Краще сто грамів випий, воно легше. Не бачить тебе Славко, від нього ти точно б у писок отримав до кривавої юшки, — Кошовий спробував посміхнутися.

— От і добре, що не бачить, — так само кволо посміхнувся Шульга. — Одного неврастеніка досить.

Дзенькнув телефон. Ігор кинувся до столу, копнувши на ходу впалу картину носаком, схопив трубку.

— Слухаю!

— Молодець, — почулося в трубці. — Значить, слухняний. Будеш слухняним, мужик?

— З ким я говорю? — голос був йому справді незнайомий.

— Тобі яка різниця? З нами ти говориш. Сам знаєш, із ким. Фотогенічна твоя жінка чи не дуже?

— Думаю, вона тепер не в кращій формі, — Шульга кивнув Кошовому, той кивнув у відповідь — ясно, хто озвався.

— Чого ти так думаєш? З нею нормально поводяться. Поки що, — пауза. — Годують, поять, газети приносять усякі. Нормально влаштувалася тітка, нема на що нарікати. То як там наші спільні справи? Надумав?

— Зошит не в мене.

— Правильно, баба твоя так само каже. Аби лиш ми тебе з дитиною даремно не зачепили. Бач, жертовне бабисько, — пауза. — Від тебе лишається тільки поговорити з нею. Будеш?

У Шульги враз пересохло в роті.

— А… це можливо?

— Вона далеко звідси. Гукнути її до трубки не можу навіть за всього бажання. Зараз я увімкну диктофон, запишу твоє звернення. Дружина отримає твого звукового листа скоро. Постарайся переконати її, щоб вона не зловживала нашою гостинністю, — пауза. — Заодно і добротою. Ми можемо бути безжальними, жорстокими, брутальними, словом, дуже поганими істотами, — Ігореві здалося, що на тому боці дроту невидимий і невідомий співрозмовник стоїть навпроти дзеркала і говорить, дивлячись сам на себе та ловлячи при цьому неймовірної сили кайф. — Ну, готовий видати кілька фраз?