Шукачі скарбів

— Рівненської області, — підказав американцеві Ігор. — Якщо вони печуть на Київ, там іншої дороги нема. Одна ця траса. Хіба путівцями, але то навряд чи реально.

— Правильно. Тут показано — Рівненська область. Ну, партнере, поки що ми виконуємо свої обіцянки.

— Я не певен, що Галя в тій машині, — після короткої паузи промовив у слухавку Ігор.

— Роздивитися обличчя водія й пасажирів нереально навіть при наших можливостях. Супутник знімає все згори.

— Вони дуже швидко їдуть?

— Ні. Не повзуть, але й не надто поспішають.

— Ви тримаєте їх і не випускаєте?

— Ведемо. Ви щось замислили?

— Як вам подзвонити?

— Номер висвітився на дисплеї вашого мобільного телефону, пане Шульга. Ми партнери, тому краще вам поставити нас до відома про всі плани.

— За півтори години, о’кей? — не чекаючи відповіді, Ігор вимкнувся, подивився на Кошового, почухав потилицю.

— Ну, не мовчи! — поквапив його друг.

— Тут хоч мовчи, хоч не мовчи… Той чи ті, хто листується зі мною електронкою, на шляху до Києва.

— Та-ак, — схоже, Михайла мало цікавили технічні можливості, завдяки яким це стало відомо американцям.

— Скільки їх і чи Галя з ними — невідомо. Вони тепер їдуть через Рівненщину, далі — Житомирщина. Потім — Київ. У місто вони можуть заїхати десь годин за п’ять — шість. Гм… Житомирську трасу вони не минуть, це сто процентів…

Кошовий ніяк не міг уловити думку Шульги, тому вирішив промовчати. Нехай він чітко сформулює бодай сам для себе все, що крутиться тепер у його голові. Поки триває розумовий процес, для Ігоря ніхто й нічого довкола не існує. Аби чимось себе зайняти, Кошовий ввімкнув телефон, подзвонив Морузі, коротко переповів останні новини і сказав, щоб той шукав Бурта і вони підтягувалися до офісу Шульги. Видно, скоро всім знайдеться якесь діло. Ігор далі не зважав на друга, і лише коли той поклав трубку, подивився на нього так, ніби щойно прокинувся.

— Ніхто не знає, чи Галя теж їде.

— Ти це вже казав.

— Усе одно ми спробуємо перехопити машину. Американці ведуть її, а ми підемо навперейми.

— Ти знаєш, яку саме машину треба перепиняти?

— Усе просто, чувак. Усе дуже просто. Раз вони мають змогу вирахувати, що хтось везе ноутбук, із якого прийшла Галчина фотка, зі Львова до Києва, простежити нас на нашій тачці їм не повинно бути аж так складно.

— Простежити?

— Мобільник! — переможно потрусив «трубою» Шульга, потім швидко набрав якийсь номер, і вже за кілька секунд говорив із Джейсоном Борном. Кошовому як сторонньому слухачеві здавалося, ніби Ігор верзе в слухавку повну дурню, говорить щось із царини фантастики. Він хоч і мав справу з технікою, але тільки як торговець. Звичайно, він знав, чим саме торгує, але ті ж таки комп’ютери чи будь-яку іншу техніку налагоджували та готували до роботи хлопці-інженери, специ-технарі. Тому Михайло міг лише дивуватися фантазії власника невеличкого ресторану, аж поки Шульга не натиснув на відбій і не подивився на друга з виглядом абсолютного володаря Всесвіту.