Агент №13
- Автор: Беркеши Андраш
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Георгій Андор
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Агент №13». Краткое содержание книги:
Угорські офіцери внутрішньої служби Шалго, Кара та інші з допомогою і при підтримці місцевого населення розкривають злочинні наміри західної агентури, запобігають ідеологічним диверсіям, спрямованим проти соціалістичного ладу Угорської Народної Республіки.
— Вислухайте мене, Ілонко. Я не вважаю себе розумнішим за всіх, але й я не зовсім дурний. Ви хочете, щоб я вам повірив. Згода, вірю. Але чим ви мені доведете, що Меннел хотів налагодити добрі стосунки саме з Казимиром? З яких причин? Чому? Невже тому, що він був йому особисто симпатичний? Чи домагався чогось від нього?
— Не знаю, — відповіла дівчина, задумано дивлячись перед собою. — Не можу собі уявити, — повторила вона майже плачучи. — Але — хочете вірте, хочете ні — я сказала правду…
— Не вірю. І не повірю доти, доки ви не дасте вичерпні відповіді на деякі мої запитання. — Дівчина занепокоєно глянула на лейтенанта. — Я мушу знати, де Казимир Таборі був під час убивства та ще й те, де ви були дев'ятнадцятого вночі? — Він узяв дівчину за руки. — Повірте, Ілонко, я не бажаю вам нічого поганого. Зрозумійте нарешті: сталося вбивство. Винуватця або винуватців треба шукати серед знайомих Меннела, між людьми, які з ним зустрічалися. Ваше мовчання кидає тінь на обох вас. Невже ви не довіряєте мені?
— Я не казала, що не довіряю вам.
— Тоді розкажіть, до ви були дев'ятнадцятого вночі.
Дівчина нервово вищипувала з землі травинки і мовчала.
4.
Ліза стояла біля радіатора центрального опалення, коли до кімнати несподівано увійшов полковник Кара. Жінка перед тим чула його кроки, але вийти вже не мала часу і змушена була вдавати, ніби поправляє на вікні тюлеві завіси. Ліза розуміла, що треба триматися спокійно, природно, і тоді Кара ні в чому не запідозрить її. Тому вдала, ніби й не почула, що хтось увійшов. Хіба вона обов'язково має чути кроки?
— Невже вам холодно, Лізо? — спитав Кара, підходячи до столу.
— Та що ви! Сонце так палить, що цей тюль просто перегоряє. Ось подивіться, Ерне. — Вона підняла кран завіси і показала йому. — Вже дірки. Ще раз випрати — і зовсім розлізеться.
Полковника не цікавили фіранки. Він сів на диван і солодко потягнувся.
— А Шалго де?
— О боже, яка я неуважна! Зовсім вилетіло з голови. — Вона сіла поруч з полковником і тихо розповіла про все, що їй наказав передати Шалго.
Почувши новину, полковник, так само як і раніше Шалго, розхвилювався. Якщо у Меннела в Угорщині родичі, слідство доведеться розширити. Але чому про це не знають співробітники майора Балінта? Чому вони не заглянули до в'їзних анкет Меннела? Правда, він міг і не вказати там своїх рідних.
— Цікаво! — вигукнув Кара. — Досі ми нічого не знали про двоюрідну сестру Меннела… А де Фелмері?
— Купається з Ілонкою..
— Он який спритний! Пошукайте його, будь ласка, Лізо.
— Що йому сказати?
— Хай подзвонить у Будапешт товаришеві Домбаї, щоб той зібрав усі відомості про дівчину та власника «оппеля».
Ліза кивнула головою на знак згоди і вийшла. Вона вже була в саду, коли до кімнати увійшов Отто Губер.
Кара дивився на щойно поголене стомлене обличчя німця, і на мить воно здалося йому знайомим. Напружено шукав у своїй пам'яті, де він міг бачити його або на кого він схожий. Та всі намагання полковника були марними. «Це ще нічого не значить, — заспокоював себе. — Певно, кожна людина має десь двійника».
— Ну от, пане, — звернувся Кара до німця, — тепер ми з вами наодинці.
— Спасибі, пане полковнику, що дали мені змогу поговорити з вами, — сказав Губер, виймаючи з кишені шкіряний портсигар і пригощаючи полковника сигарою. — Палите?
— Тільки сигарети, — відповів Кара і закурив. Складалося враження, що Губер вагається: хоче щось сказати, але ще не вирішив, говорити чи промовчати. Він явно тягнув час, то поправляючи брюки на колінах, то пересуваючи попільницю. Нарешті він таки, мабуть, наважився.
— Пане полковнику, — почав він, — ходімте зі мною в гараж, і я покажу вам спеціальну рацію, якою обладнана машина Меннела. Передам вам і його безшумний пістолет.
Кара, звичайно, вже знав про рацію, і все ж повідомлення Губера застало його зненацька. Всього він чекав від Губера, тільки не цього. «Он як, — майнуло в гадці. — Ця людина не звикла вагатися, вона бере одразу бика за роги».
— Рацію? Пане, ви жартуєте! — продемонстрував удаване здивування полковник.
— Цілком серйозно, — посміхнувся німець. — Я знав, що це буде для вас несподіванкою.
— Це дійсно сюрприз, — кивнув головою Кара. — Такі заяви — рідкісне явища в нашій практиці.
Губер з полегкістю зітхнув. Мов дитина, яка після тривалого вагання зізнається в своїй провині батькам.
— Отже, головне я вже сказав, — повів далі німець. — Зізнаюсь, це були важкі роди. Без перебільшення — ці хвилини були важливими кроками в моєму житті. До кращого чи гіршого — сам не знаю. Зрештою, людина повинна постояти за себе. — Він крутив між пальцями сигару. Вираз його обличчя був заклопотаний. — Проте перед тим, як піти в гараж, нам треба з'ясувати ще одне питання.