Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— Ось прочитайте. Відгук на вашу гумореску.
На клаптику з учнівського зошита було виведено: «Пєсатель Бабочка відірвався від мас. Його писательства народ не схвалив!!!»
Штурм Піка Надії
Найкращий відпочинок — альпінізм. У цьому нарешті мене переконав плакат, що три роки висів на фасаді нашого будинку. В себе на заводі я організував команду відчайдухів, і ми сказали: «Не йде гора до Магомета, то ми підемо до гори».
Великих гір поблизу не було. Проте на Україні, мабуть, нема району, де б не було якщо не скелі Кохання, то бодай каменя Кохання.
Стримить така скеля і в нас. Посеред річки Ікавки. Чималенька. Близько п’ятдесяти метрів. Така крута, що чорт голову зламає. Назвали ми цю скелю умовно піком Надії. Попросили одного рибалку, щоб нас перевіз до її підніжжя, й задумалися: «З чого починати?»
— Мабуть, із пляшки, — сказав начальник цеху Соломаха. — До вечора далеко. Гора ж невисока, подолаємо!
— Ні, — заперечив я. — Давайте спочатку складемо план, візьмемо зобов’язання.
— Так, то й так. Ти профорг, тобі видніше, — згодилися всі.
— В кого які пропозиції? — спитав я. — Може, хтось хоче виступити з якоюсь ініціативою?
— Я, — сказав слюсар Дирунець. — Я закликаю всіх узяти пік у скорочені строки і беру на себе конкретне зобов’язання на п’ятнадцять метрів понад план…
Ініціативу Дирунця було схвалено одноголосно. Й ми дружно приступили до питання, поставленого на порядок дня начальником цеху Соломахою.
Випили. Закусили. Роздягнулися… Благодать! Сонечко світить. Водичка — як сльоза.
Заспівали «Червону руту». Розповіли масу анекдотів.
Задрімали.
І раптом дрімоту порушив голос начальника цеху:
— Хлопці! Полундра! Горить план! Уже сонце заходить…
Зодягнули швидко на себе альпіністське спорядження. Об’єдналися вірьовкою. І вгору.
Я поліз першим. Видерся на найближчий виступ.
— Давай! — кричу. — За мною! — І почав дертись вище.
Вже проліз майже половину гори. Відчуваю, хтось мене донизу тягне. Оглядаюсь — начальник цеху Соломаха висить і ніби підошви об скелю точить.
— Вбивай гак! — кричу йому.
— Вбивав уже. Не лізе. Отой чорт, — кивнув униз на слюсаря, — виготовив гаки з низькопробної сталі.
Щойно Соломаха зачепився за кам’яний виступ, щойно я проліз трохи догори, як ізнизу, де замикаючим був постачальник Козюля, долетіло:
— Що ж ти, ідіоте, не тягнеш! У мене вже руки терпнуть.
Оглянувся я вниз. Слюсар Дирунець вперся ногами в кам’яний виступ і пускає димові кільця.
— Ти що, збожеволів? — ревнув я. — У такі хвилини перекур!
У цю мить моя нога ковзнулася по каменю. В останню мить я зачепився льодорубом за виступ. Хочу дотягнутися ногою до найближчої сходинки — й очі поп’ялись на лоба: сокирище вже на сантиметр вилізло з льодоруба.
— Соломаха, — благально зойкнув я. — Підстраховуй.
На щастя, намацав ногою якусь зачіпку. Вмостив надійно ногу. Серце тріпоче, як баранячий хвіст. Ноги тремтять. А до вершини добрих десять метрів.
— Агов! — гукаю вниз. — Як ви там?
— Давай проведемо невеличку нараду, — просить начальник цеху Соломаха.
— Хлопці, — подав несміливий голос завпостач Козюля, — на вірьовку не дуже надійтеся. Вона близько десяти років у коморі пролежала.
— Шлямбури, — додав начальник цеху, — я не встиг погартувати.
— Драбину краще не чіпайте, бо я забув пофіксувати дюралеві сходинки, — докинув слюсар Дирунець…
Я витер піт із чола.
— Хай вам грець! Раз ви такі, то відв’язуйтесь від мене й лізьте самі.
— Що-о-о? — заревли трьома голосами. — Ти профспілка, ти нас і веди. До половини витягнув, а тепер у кущі?..
Я собі подумав: «Де я від вас подінуся? Подряпає хтось носа, то мені відповідати доведеться…»
До заходу сонця ми таки видерлись на вершину.
Козюля відразу ж висік на камені: «Ми тут були».
— А як тепер злізти? — заскімлив начальник цеху Соломаха.
Ми поглянули вниз і охнули. Прірва. Поглянули на своє альпіністське спорядження, і всі троє зітхнули.
Схід сонця зустріли на вершині.
Захід теж.
Наступного ранку кинули у воду останню пляшку з останньою запискою:
«Юні слідопити! Всі, всі, всі, хто знайде цю пляшку! Рятуйте нас! Ми на піку Надії!»
Щоденник курортника