Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
День двадцять четвертий. Шлю жінці телеграму: «Нещастя. Збройний напад. Не переживай. Живий. Забрали гроші і вивихнули ногу. Цілую діточок і тебе».
День двадцять п’ятий. Наколупав півчемодана мозаїчних плиток зі стіни санаторію. Сувеніри для дітей і жінки.
День двадцять шостий. Дав ще одну телеграму: «Зустрічайте. Їду. Ваш рідний тато і вірний чоловік».
Маестро
Люся вперше його побачила біля оперного театру. Високий, стрункий, чорновусий. Він вийшов з театру. У правій руці ніс футляр зі скрипкою. У лівій — букет квітів.
Ніби між іншим сказав:
— Вибачте, я хочу вам подарувати цей букет.
Вона розгубилася. Всі дівчата розгублюються при появі таких красенів. Та ще й біля храму мистецтв. Та ще й з квітами і скрипкою.
Люся на мить порівняла його із своїм нареченим. Справедливо визнала, що її суджений багато в чому програє цьому прекрасному незнайомцеві, безсумнівно, служителеві муз.
— Спасибі! — сказала кокетливо Люся, беручи букет. — Я дуже люблю квіти. — І звела до неба погляд зачудованої лані.
Люся зауважила, що, простягаючи квіти, незнайомець зробив це по-лицарськи витончено. Здається, навіть праву ногу в коліні трішки зігнув.
— Мені приємно робити людям радість, — сказав незнайомець.
— За що ж мені така повага? — скромно спитала. Люся.
— За ваші очі…
Люся знову звела очі до неба. Завчено сказала: «Ну, що ви, що ви». І вони пішли поряд.
— Мабуть, годилося б познайомитись, — сказав скрипаль і протягнув Люсі руку. — Роман. Але звіть мене просто — Маестро.
Слово «маестро» у серці Люсі зробило остаточний переворот. На користь Романа.
— Люся, — відповіла скупо.
Люся за своє життя двічі чула скрипку і раз побувала в оперному театрі. Але в цю мить так пройнялася любов’ю до цього чарівного інструмента взагалі і до оперного мистецтва зокрема, ніби вона народилася і зросла у театральній ложі.
Тепер вона остаточно була переконана, що її наречений — випадковий. Його негайно треба викидати із серця. До речі, чорновусий маестро, без сумніву, вже зайняв там постійне місце.
Йшли поруч. Люся прислухалася до власного серця. І чула, як воно тягнеться до футляра зі скрипкою.
Йшли по Володимирській. Повернули на Січневого повстання. Так, ніби й не бажаючи, вийшли на Володимирську гірку.
Сіли на лавочці.
— Яка широчінь! — захоплено сказав Роман.
Люся сиділа поруч. Її захоплювала не широчінь. Дивилася на князя Володимира. Ніколи не ходила до церкви. Не бачила, як вінчаються. Але зараз уявила собі. Що вони з Романом стоять до вінця, а князь Володимир їх хрестом благословляє на спільне і щасливе життя. Навіть почулося Люсі, ніби святий Володимир сказав таємничим голосом:
— Є імпортні кофточки, комбінації, ліфчики…
Люся здивовано звела очі на Володимира. Тоді опустила їх на свого супутника. І зосередила погляд на відкритому футлярі скрипки. Звідти виглядали ліфчики, сорочки, кофточки…
— Ось, — сказав «маестро» тоном перекупки. — Продаю за безцінь.
Гришка
До вечора ми сиділи за бочкою. У підсобці гастроному. Повантажили Мані тару, і вона нас вгощала.
Як зачинили гастроном, ми подалися у парк.
Сиділи до півночі. Тоді Михайло і Степан пішли. Бо їх жінки пиляють. А я зостався. Поспівав ще. У парку пусто. Ніхто не заважає. Парк у нашому селі кращий, ніж у місті. Міліції нема. Роби, що хочеш.
Пройдуся, думаю.
Чую, за спиною хтось ніби крадеться.
Оглянувся. На чотирьох. І очима світить.
Голова в мене варить: «Михайло, мабуть. Але де він шкуру взяв? Степан — ні. Бо Степан малий».
Диви, як звір. І хвоста почепив.
Я зробив з пальців роги на голові і сказав:
— У-у-у! Бе-е-е!
Воно зупинилося. І знову очима світить.
— Ну й накандьорився ти, браток, — кажу. — З очей іскри сипляться.
Слова відповісти не може. Загарчав тільки.
— Мені, — кажу, — цей стан знайомий. Побачимо, як буде гаркати твоя мадмазель. Як у неї очі засвітяться.
Згадав про свою Мелашку. Вона як б’є мене, то закриває очі. Або соромно, або боїться відповідати. Спитає міліція: «Хто бив?» Скаже: «Я не бачила». Б’ється, сатана. Здорово б’ється. І каратою, і самбою мене кладе…
Колись кажу їй:
— Совісті у тебе нема. Щодня тобі по троячці приношу. Ти мусила б молитися на мене, як на Бога.
А вона мене ребром долоні по шиї:
— А я — атеїстка…