Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Скористався з того, що вдома не було дружини. Поїхала кудись переймати досвід. Одразу ж приступив до тренування.
Почав із дихання. Кладу перед собою годинник. Руку на пульс — видих, і — раз, два, три…
А найменшенький мій:
— Тату, дяй голсцик.
Дав. Погладив по голівці.
Знову видих, і — раз, два…
Старшенький:
— Тату, а корова їсть горіхи?
Пояснив.
Ще видих. Раз, два…
Найстаршенький:
— Тату, що ви робите?
— Дихаю.
— Для чого?
— Щоб довше жити й вас годувати.
Він підстрибнув:
— Гі! Наші тато дихають!
І гайнув на вулицю.
Довелося приступити до вправ на зосередження уваги. Йоги вважають, що для цього найкраще дивитися на свічку.
Повиганяв дітей з хати. Засвітив свічку, поставив на стілець, а сам сів на підлогу, заплівши ноги, як турецький султан. Зосереджуюсь.
Коли це в шибку — шкряб-шкряб. Глянув — там їх із десятеро. І мої, й сусідські. Попритуляли носики до шибок, пороззявляли ротики, а очі аж світяться…
Надвечір приходить голова місцевкому. Так ласкаво:
— Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Я тобі ось книжечку приніс — «Релігія — опіум». Прочитай неодмінно…
Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию — не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу. Значить, і тепер піде. Тільки треба напружитись.
Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі. Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.
Вхопився за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.
Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. А ноги скинути з шиї не можу…
Вбігає до хати найменшенький.
— Клич Василька, — благаю найменшенького.
— Со?
— Василька клич!
— Со?
Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу.
Ноги за шию, бриць-бриць — і сидить.
— Ти, — стогну, — чого? Ану, встань зараз же!
— Ага, а ти сидиш…
— Встань, карбованця дам… Поклич Василька.
Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.
— Васильку, — прошу, — ти, Семенку (це сусідський). Ану легенько беріть за оту ногу — й до себе.
Взяли.
— Куди, іроди! Не в той бік! — заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло. — Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.
Вибіг Василько на поріг.
— Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..
Прийшов Данило. Аж присвиснув:
— Може, на тебе шафа впала?
— Не питай, — молю, — допоможи.
— Не можна, — каже Данило глибокодумно. — Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба. Стривай, я зараз…
За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.
— Поїхали, — каже.
Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, галасує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами. Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що «тато замоталися в ногах».
У поліклініці мене розмотали. Правда, підвестися одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.
А лікар сказав:
— Щастя, дядьку, що ви опановували тільки хатха-йогу, себто першу сходинку. А то б вас і сам Бог не розмотав.
Еліксир молодості
Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:
— Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький.
— Еліксир молодості, — кажу. — У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть. Мене з ним вдома залишають. Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопилося з ліжечка, вже кричить:
— Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь…
Я навкарачки. Він дав мені у зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:
— Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи!
Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:
— Діду, ти вже здох?
— Здох, — кажу.
— Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру…
Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав.