Цифровий, або Brevis est

Толік, широковидий і низьколобий, мав звичку гойдатися на стільці. У Вадика на лиці була написана здивована бридливість: він наче питав себе, яким вітром його занесло в таку дивну компанію — його, людину серйозну, небідну й розважливу. Дівчина Аня сиділа, напружившись і скорчившись, наче стиснутий у кулаці кистьовий еспандер. Низько схилившись над столом, малювала візерунки на аркуші паперу: квіти, здається, орхідеї. На її шиї ззаду, у вирізі майки, виднілося татуювання — такі самісінькі квіти. Арсен не міг відвести від них погляду.

— Наша компанія відкриває робоче місце для ґеймера-випробувача, — інтимно понизивши голос, повідомив Максим. — Ви — претенденти, дібрані з кількох тисяч душ.

Арсен дивився на дівчину й думав, що орхідеї, мабуть, витатуювані в неї не тільки на шиї. Дуже тонке, ажурне татуювання. Хто вона така, ця Аня, чому сидить згорбившись, її що, ніхто в дитинстві не ляскав по круглій спині?

Він схаменувся, що занадто відверто розглядає сусідку, відвів очі й наткнувся на Толіків погляд. Потупився; Толікові очі були схожі на олов’яні калюжі. Побачивши його перед початком тренінгу, Арсен у першу секунду подумав, що помилився. Ніяк не міг опинитися в цій кімнаті гопник, вибивайло лоґінів та паролів, напасник, і просто бандит, якого Арсен бачив один раз на екрані чорно-білого монітора. Толік ще й кивнув йому, наче знайомому. А в наступну хвилину Арсен побачив Ігоря, того самого довговолосого хлопчика, якого кілька місяців тому затягли в чужу машину, пом’яли, залякали й одібрали персонажа. Ігор зайшов у кімнату останній, роззирнувся, побачив Толіка й упізнав його, і виявився до цього не готовий. Арсен бачив, як відлила кров од запалих щік, од блідого лоба з мережками переможених прищів. Ігор позадкував, ніби збирався непомітно вислизнути з кімнати, але Максим змахнув червоним рукавом, широким жестом указав пацанові його місце, і Ігор сів, втягши голову в плечі, зі своїм мучителем за один стіл. «Гавайська» сорочка з речового ринку сиділа на Ігореві з вишуканістю лікарняної піжами. Її, здається, давно не прали.

— Ви пройдете тренінг, набудете нового досвіду й нового вміння, а ми, спостерігаючи за вами, визначимо, хто з вас більше за інших підходить для цієї роботи, — Максим доброзичливо кивнув. — Річ у тому, що серія наших ігор досі не має аналогів. Іспитові роботи, які вас очікують, теж… нестандартні. Нічого, що я такий пишномовний?

Вадик поморщився. Толік гмикнув. Аня не підняла голови від малювання. Ігор нервово ковтнув слину.

Позавчора Арсен підписав контракт на сорока сторінках — як належить, у присутності батька і з його згоди. Компанія називалася «Нові іграшки», і представляв її Максим; батько неабияк напружився, вперше побачивши його, такого яскравого й розкутого, проте вже через кілька хвилин вони базікали, мов давні знайомі. Максим умів схиляти до себе людей, угадувати очікування і їм відповідати. Якщо контакт з якоїсь причини не складався — Максим вишукано вибивав співрозмовника з колії, приголомшував, потім налагоджував зв’язок уже на новому рівні. Арсен не здивувався — він сам це вмів. Ніколи не вчився. Але використовував, у житті й у грі, максимально.