Цифровий, або Brevis est

— Та це ж складно, — сказав Арсен. — Таких контактів повно, адреси весь час змінюються, що він може довідатися?

— Варяга знайшли менше ніж за добу, — Максим вставив у автомобільний програвач новий диск.

Він сидів на водійському сидінні джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сів до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто він такий? Гадки не маю. Проте сів до нього в машину. Мов теля.

Десять хвилин тому джип зупинився під боком великого готелю. Максим за дві секунди настроїв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсенові:

— Нехай пошукають тебе серед мешканців. Давай, що скоріше впораєшся — то краще.

І от — вони сиділи мовчки, в колонках грала «Карміна Бурана», Арсен зв’язався з клубом і оформив передачу, і тепер гарячково прощався зі своїми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого білого Спартака, а ті стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фігурку.

— Вам буде добре, — бурмотів Арсен, — я віддам вас гарним людям, ви не бійтеся, усе буде добре…

Отоді й з’явився незнайомець і захотів купити «оцього, біленького».

— А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? — запитав Доктор Ветті, п’ятдесятилітній лікар з Чернівців.

Покупець назвав голову одного з відомих клубів. Дуже правдоподібно.

— Ану ж це справжній клієнт? — запитав Арсен уголос.

Максим гмикнув.

— На жаль, — сказав Доктор Ветті, — цього, біленького, вже продано. Усіх продано. Спробуйте завітати до мене на тому тижні — я візьму в розпліднику нову партію й можу врахувати ваші індивідуальні побажання… Якої статі щеня? Якої масті? Буде легше, якщо ви розповісте мені про вашого улюбленого собаку або надішлете фото — ви ж тримали собак у реалі, чи не так?

Покупець відповідав короткими репліками, з великими перервами між фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справді зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» — і акуратно видворив відвідувача з віртуального кабінету.

— Професіонал, — з повагою сказав Максим. — Пам’ятаєш, я в тебе цуценят купував?

— Коли?!

— Галина Дмитрівна Корзун з Києва. Купив у тебе таксу з сумними очима. Відпрацював контакт.

— І кинув?!

Максим кліпнув:

— Що?

— Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!

— Ні. Подарував дівчині, з якою тоді зустрічався.

— А вона…

— Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидає на смітник цуценят.

Через кілька хвилин на дверях кабінету Доктора Ветті з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручності». Арсен закрив вікна й мовчки передав комп’ютер Максимові.

В один день втратити й статус, і бізнес, і всі статки. Саме так, напевно, відбувалося з людьми під час революцій — та й не тільки; такий собі Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й літературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багатті просто тому, що король йому позаздрив. Потім виявилося, що й від багаття Пейрак урятувався, і кар’єру зміг зробити заново. Арсен сподівався у своїй тузі, що й у нього життя ще не закінчилось.