Цифровий, або Brevis est
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4797-7
- Переводчик: Олекса Негребецький
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Цифровий, або Brevis est». Краткое содержание книги:
Це кінець?.. Та ні, це тільки початок, початок нової гри.
Максим — преферансист з нічного Інтернет-клубу. Максим може все, майже все. Причому в реальному житті. Чи все ж таки в грі?.. Так чи інакше, Арсен починає співпрацювати в Максимом. Велика Гра починається…
На підземній стоянці горіли лампи в залізних сітках, схожих на величезні намордники. Висів туман, як у душовій басейну. Поряд, здається, над головою, повільно й ритмічно прогуркотіли залізні колеса.
— Нервуєшся? — мимохідь запитав Максим.
— Ні. Чого це?
— Ну, ти ж ніяк не почнеш мені довіряти.
— Я?!
— Знаю, знаю, ти чесно намагаєшся. Але ти від природи хлопець недовірливий. І це правильно.
Зачинилися двері ліфта, кабіна сіпнулася, й Арсен упіймав себе на тім, що не розуміє, вгору вони рухаються чи вниз. Через кілька довгих секунд двері відчинилися з іншого боку, відкрився широкий коридор без вікон, тож, як і раніше, неможливо було визначити, під землею вони перебувають чи під небом.
За поворотом виявився пропускний пункт. Арсен сповільнив ходу. Коротко стрижений чоловік у синій сорочці повернув до них голову. Максим зупинився, запхнувши руки в кишені жовтої, бувалої в бувальцях куртки, широко розставивши ноги в білих кросівках, дивлячись люто, наче гопник-виконавець. На місці охоронця Арсен ніколи б не пустив такого суб’єкта на охоронну територію — проте чоловік у синій сорочці підхопився з місця й привітався з явною повагою, навіть улесливо. Мигцем глянув на Арсена, знову всівся широким задом у потерте крісло перед монітором. Поклацав, почекав секунду, витяг з принтера, вклав у пластикову обгортку й видав Арсенові нагрудний знак: смужечка штрих-коду, більше нічого.
Арсен мовчки прикріпив бейджик на грудях, ближче до плеча.
В офісах, де працювали його батьки, завжди було тісно, метушилися секретарки на височезних підборах, нудьгували відвідувачі, тинялися ледарі, походжало начальство. Тут же, крім сторожа в синій сорочці, не було нікого — порожнє приміщення, начинене сенсорами, замками, рачачими очима камер під стелею, системами спостереження, які не тільки не ховалися — навпаки, наче пишалися, радуючи відвідувача. За ким вони тут стежать? Утім, сьогодні п’ятниця, вечір, робочий день закінчився…
Сенсори ледь чутно пищали, приймаючи пластикову картку зі штрих-кодом. Ґрати, що перекривали прохід, роз’їжджалися. Максим ішов спереду, насвистуючи, крутячи на ланцюжку зв’язку ключів. Він мав дивний вигляд у цьому коридорі: наче бомж в офісі чи клоун у реанімації. Втім, може, тут усі такі?
Невідома «контора» серйозно дбала про безпеку. Арсен почав лічити ґрати й сенсори — і збився з ліку. Навіщо розробникам комп’ютерних ігор такі круті запобіжні заходи?
Нарешті, Максим одімкнув залізні двері й завів Арсена у великий кабінет, заставлений і обвішаний екранами, дисплеями, моніторами. Пахло ізоляцією й старим тютюновим димом. Тихо гули помпи. Під вентиляційними трубами шелестіла «локшина» з цигаркового паперу.
— Кави хочеш? — уривчасто спитав Максим. — Візьми в автоматі, задарма. І падай осюди, в крісло. Подивимось кінце.
Один за одним загорялися екрани — монохромні, з дуже чітким зображенням, як у стародавньому кіно. На одному Арсен побачив супермаркет — з-під стелі, застиглим поглядом камери спостереження. На іншому був вихід з метро, суцільним потоком ішли люди, камеру було встановлено на рівні їхніх облич. На третьому, четвертому, п’ятому теж щось відбувалося чи, навпаки, не відбувалося нічого: застиглі обриси коридорів і складських приміщень, повзучі ескалатори, поверхня великої калюжі, вкрита дрібними хвильками.
— Подобається якість картинки?
— Супер, — обережно похвалив Арсен. — А… навіщо?
— Зараз розкажу.
На другому праворуч екрані молочним світлом горіли ліхтарі. Мерехтіла вивіска — Арсен раптом упізнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пішов, розчарований. Проходили зрідка перехожі, іноді проїжджала машина; неподалік входу в клуб стояв автомобіль, здається, старий «Опель». У тіні будинку мерехтіли вогники — можливо, там хтось курив. На монохромному екрані не розбереш.
Максим упустив на скляний офісний стіл свій крутий мобільник:
— Новини «Балу» знаєш?
— Квіні з’їла Канцлера.
— Ага. Молодець дівчинка. Вони вже шкодують, що стратили Міністра, замість того, щоб використати. Добряче ти їх розлютив…
— Вони не могли використати Міністра, — сказав Арсен, і голос його пролунав зверхньо. — Все одно, що використати мене.
Максим відкрив «Королівський бал» на своєму ноутбуці; в Арсена защеміло серце від вигляду знайомої заставки. У кімнаті очікування нудьгував єдиний персонаж на цьому акаунті — неголений рибалка, що колись заговорив з Міністром коло фонтана. Того разу Максим хотів, щоб його впізнали, і лице рибалки було сконструйовано на основі фотографії. Зараз Максимові не хотілося світити фізіономією; редагувати персонажа він не став, а просто вибрав у спорядженні крислатий капелюх і надів на рибалку, цілком закривши обличчя.