Бог завжди подорожує інкогніто

— Ну ж бо, розповідай про свої пригоди!

Я помітив, що він ніколи не вітається. Щоразу, як я його бачив, він нібито продовжував попередню розмову, на кілька хвилин перервану.

Він замовив бурбон, я ж узяв води Perrier.

Я розказав йому в усіх подробицях про свій досвід із таксистом.

— Оце ж тобі пощастило! — веселився він з поведінки водія. — Та якби я спланував таку зустріч — і то б так гарно не організував!

Я також розказав про труднощі, яких зазнав, коли намагався заперечувати його думкам, і про відчуття свободи, яке опанувало мене насамкінець, попри сварку.

— Я дуже задоволений, що ти це пережив. Знаєш, ти багато мені розказував про свою роботу, про відчуття, ніби тебе замкнули у твоєму ж кабінеті, відчуття постійного осуду, переслідування.

— Так. У цій компанії мені не дають бути собою. Лишають зовсім трохи свободи. Я почуваюся там в’язнем. Здається, що всі коментують кожен мій рух і жест. От навіть сьогодні, коли я виходив, почув на свою адресу неприємну ремарку нашого директора підрозділу. Так, було трохи зарано, але я завжди лишаюся вечорами. Це особливо несправедливо почути — адже це був один-єдиний день, коли я вийшов трохи завчасно! Мені не дають волі, я задихаюся!

Він пильно дивився на мене, смакуючи ковток бурбону. До мене навіть долинав його аромат.

— Знаєш, коли я чую: «Мені заважають бути собою», я хочу відповісти, що, навпаки, тобі дозволяють бути собою, ба навіть штовхають на це дедалі більше. От чому ти задихаєшся...

— Я геть не розумію вашу думку, — збентежено сказав я.

Він відкинувся в кріслі.

— Кілька разів ти розказував про своїх колег. Я пам’ятаю про одного з них, вочевидь, досить пихатого.

— Тома.

— Саме так. З того, що ти розказував, він бозна-що про себе уявляє.

— То ще м’яко сказано...

— Уяви, що сьогодні Тома був на твоєму місці. Що він полишив роботу о четвертій чи п’ятій годині — і зустрів у коридорі свого шефа.

— Він не безпосередній наш шеф. Ларше — директор підрозділу.

— Чудово. Уяви собі сцену. Тома виходить надзвичайно рано і зустрічає в коридорі директора підрозділу.

— Гаразд.

— Ти — така собі маленька мишка і спостерігаєш за ними.

— Добре.

— Що вони кажуть?

— Ну... не знаю... Я уявляю, як Ларше посміхається йому... дружньо, навіть люб’язно.

— Он як... Ти вважаєш, що саме так зреагував би директор підрозділу, якби зустрів Тома, який ішов з роботи?

— Ну... авжеж, гадаю, так. Я собі це чітко уявляю. Це, до речі, дуже несправедливо. Але ж у нас на роботі є свої фаворити — правила чинні не для всіх...