Бог завжди подорожує інкогніто

Ми заходилися щопонеділка збиратися на нараду з просування компанії. Це, вочевидь, уже не була вигадка Фостері — він був надто закритий і ненавидів перебувати серед нас. Мабуть, його змусив Ларше. Проте Люк Фостері був розумником і зміг уникнути гидкого завдання розважати ці щотижневі посиденьки. Ларше робив це сам — він полюбляв забивати собою ефір і всюди втручатися. Фостері залюбки мовчав у куточку, удаючи експерта, який не розтуляє рота без нагальної потреби. Зайвий раз брати учать у дебатах плебса він не збирався, лише зневажливо дивився на нас, маленьких, і нудьгував, вочевидь, запитуючи себе, навіщо всім цим блазням конче потрібно безупинно повторювати ту саму дурість. Ось у цьому останньому аспекті він, безперечно, не помилявся.

Сьогодні в коридорі я зустрів Тома — свого колегу.

— Ти ба! А ми думали, ти помер іще позавчора! — глузливо кинув він.

Егей, старий, якби ти тільки знав...

— Мабуть, підчепив вірус і звалився. Нічого, уже видужав.

— Та ні, я ж нічого не маю проти, — сказав він, зад­куючи. — Хоча вас тут усіх би влаштувало, щоб захворів я — аби я хоч раз наприкінці місяця не зганьбив вас, як завжди!

У Тома були найкращі результати серед нас усіх, і він не проминав можливості про це нагадати. Уся планета мала бути в курсі. Я визнаю, що його показники були досить вражаючими. Цей трудоголік працював безупинно, постійно лишався без обіду і так концентрувався на запланованих показниках, що забував привітатися з колегами, пробігаючи коридорами. До того він за словом у кишеню не ліз і користався кожним приводом змусити говорити про себе, голосно повторював свої квартальні результати чи сповіщав, що йому в перукарні зробили зачіску за останньою модою або що напередодні він вечеряв у люксовому ресторані. Не оминав бодай найменшої можливості, аби повикаблучуватись: він чув, що кажуть інші, тільки в тому розрізі, у якому це давало йому змогу нагадати про свою величність, свої досягнення, успіхи, надбання. Не дай Бог сказати: «У тебе гарне авто», — це було для нього, як ода його особистості, його розуму — він дякував із посмішкою переможця. З нього ставало ще й назвати ім’я якоїсь знаменитості з такою самою автівкою чи необережно викрити вам таємницю приголомшливої суми, яку він витратив на машину. Усе слугувало для підвищення іміджу — від брендів одягу чи аксесуарів до Financial Times у нього в руках зранку, від зачіски до вибору фільмів і книжок, які він обговорював за столом. Він нічого не казав просто так.