Бог завжди подорожує інкогніто
- Автор: Гунель Лоран
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1552-8
- Переводчик: Анна Роговченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бог завжди подорожує інкогніто». Краткое содержание книги:
Він мовчки втупився в мене поглядом розлюченого звіра, потім відвернувся і знову поїхав. Запала тиша, така напружена, що хоч ножем ріж. Я спробував вивільнити напруженість із тіла, сівши зручніше й дихаючи глибше. Ти ба, наш товариш виявився неабияк чутливим. Із таким треба бути обережнішим... Він їхав повільно, але тиша й надалі давила. Дуже давила. Треба було ту тишу перервати.
— А що це у вас за тату? — спитав я, намагаючись проілюструвати йому думку, яку озвучив хвилину тому.
— А, та от...— сказав він майже спокійно, і я зрозумів, що не помилявся. — То такий собі спогад молодості. Це означає помсту, от.
Він сказав це ну надто вже повчальним тоном. Мені кортіло спитати, яким чином картопля фрі може символізувати помсту, але ж я не самогубець; то я й надалі всміхався.
Ми доїхали до майдану Конкорд.
— Єлисейськими Полями їхати не варто — там усе стоїть. Поїдемо через набережну до Альма і знизу піднімемося на авеню Георга V.
— Але... я хочу, щоб ми все ж таки їхали Єлисейськими Полями.
Він нічого не сказав, зітхнув — і знову заговорив.
— Я обожнюю татуювання. Двох однакових не буває. Щоб зробити тату, потрібна неабияка сміливість. Бо це на все життя, цього не позбудешся. Це не для слабаків. Я ще люблю тату в жінок. Ніщо так не збуджує, як неочікувані тату в прихованих місцях. Не знаю, чи ви розумієте, про що я.
Я бачив у дзеркалі його погляд, який раптом став вологим. Заспокойся, дядечку. Їй-бо, заспокойся. Я зібрав докупи всю хоробрість:
— А мені от не дуже подобається тату.
— Звісно, в наші дні молодь не любить тату — усі хочуть бути схожими одне на одного. Тільки й уміють, що розважатись. Фу... Самі лише телепні, та й годі!
— Ні, скоріше причина в тому, що їм цього не треба, аби вирізнятися.
— Вирізнятися, вирізнятися... От нам було байдуже до цього, для нас головне було — розважатись! Брали в предків мотоцикли й автівки та гасали щосили... Еге ж, тоді заторів не було!
Цей чолов’яга не вмів говорити — лише ревти.
Нестерпний. І лячний. А цей запах... Ну ж бо, ще одне зусилля...
— Так, але сьогодні молоді люди знають, що не слід забруднювати планету просто заради задоволення.
— Ага, точно! Знов оці екодурниці! Глобальне потепління та інші нісенітниці від дурбеликів, які хочуть виставити інтелект, якого в них ніц нема!
— Та що ви про це знаєте!
Оце я ляпнув, не подумавши... Він ударив по гальмах, аж колеса завищали. Я вдарився об спинку переднього сидіння і відлетів назад. Він вибухнув:
— Забирайтеся! Чуєте мене? Забирайтеся! Я втомився від малолітніх ідіотів, які читають мені лекції! Досить!
Я відхилився так, що моє тіло занурилося в спинку сидіння. Минуло дві секунди, дві секунди мовчання — потім я відчинив двері й вискочив на вулицю. Я вилетів як стріла, щоб йому, бува, не спало на думку зловити мене. У цього, диви, ще й виявиться кийок, захований під сидінням.
Я пробіг поміж машин до просторого тротуару Єлисейських Полів, потім двигнув у напрямку Тріумфальної арки під мжичкою, що освіжала обличчя. Острах минув — я не відчував нічого; я просто біг, біг повз обличчя туристів та вуличних роззяв; біг, бо нічого мене не тримало, я переміг якусь частину власних рамок, розв’язав кілька непотрібних вузлів. Уперше я насмілився вільно казати незнайомцеві те, що думаю, — і я відчував легкість, а надто — свободу, свободу. І дощик мрячив мені по обличчю, немов пробуджуючи до життя.
~ 8 ~
Швейцар у формі відчинив двері — і я потрапив у величний хол Георга V — одного з найгарніших палаців столиці.
Червоний мармур Alicante вкривав усю підлогу й піднімався до величних колон, що тягнулися до стелі — високої, дуже високої.
Стійка рецепції була оздоблена деревом. Усе навкруги свідчило про поєднання високого стилю та практичності.
Портьє снували туди-сюди із золотавими візками, на яких складали сумки та валізи — переважно з натуральної шкіри та з нашивками коштовних брендів. На рецепції швидко та з посмішкою видавали ключі, мапи Парижа, надавали пояснень людям — мабуть, вибагливим. Один із клієнтів, у шортах і кросівках Nike — видовище таке саме неочікуване, як репер посеред симфонічного оркестру, — спокійнісінько йшов холом, вочевидь, почуваючись тут дуже зручно. Безперечно, він приїхав із моєї батьківщини...
Я направився до рецепції:
— Доброго дня. Підкажіть, будь ласка, де у вас тут бар?
Я переймався, що в мене поцікавляться, чи маю я тут номер. Вигляд мій був не дуже гарний: скуйовджене волосся, мокре обличчя. На моє щастя, щойно побачений турист у шортах трохи заспокоїв мене.