Бог завжди подорожує інкогніто

— А мені от не дуже подобається тату.

— Звісно, в наші дні молодь не любить тату — усі хочуть бути схожими одне на одного. Тільки й уміють, що розважатись. Фу... Самі лише телепні, та й годі!

— Ні, скоріше причина в тому, що їм цього не треба, аби вирізнятися.

— Вирізнятися, вирізнятися... От нам було байдуже до цього, для нас головне було — розважатись! Брали в предків мотоцикли й автівки та гасали щосили... Еге ж, тоді заторів не було!

Цей чолов’яга не вмів говорити — лише ревти.

Нестерпний. І лячний. А цей запах... Ну ж бо, ще одне зусилля...

— Так, але сьогодні молоді люди знають, що не слід забруднювати планету просто заради задоволення.

— Ага, точно! Знов оці екодурниці! Глобальне потепління та інші нісенітниці від дурбеликів, які хочуть виставити інтелект, якого в них ніц нема!

— Та що ви про це знаєте!

Оце я ляпнув, не подумавши... Він ударив по гальмах, аж колеса завищали. Я вдарився об спинку переднього сидіння і відлетів назад. Він вибухнув:

— Забирайтеся! Чуєте мене? Забирайтеся! Я втомився від малолітніх ідіотів, які читають мені лекції! Досить!

Я відхилився так, що моє тіло занурилося в спинку сидіння. Минуло дві секунди, дві секунди мовчання — потім я відчинив двері й вискочив на вулицю. Я вилетів як стріла, щоб йому, бува, не спало на думку зловити мене. У цього, диви, ще й виявиться кийок, захований під сидінням.

Я пробіг поміж машин до просторого тротуару Єлисейських Полів, потім двигнув у напрямку Тріумфальної арки під мжичкою, що освіжала обличчя. Острах минув — я не відчував нічого; я просто біг, біг повз обличчя туристів та вуличних роззяв; біг, бо нічого мене не тримало, я переміг якусь частину власних рамок, розв’язав кілька непотрібних вузлів. Уперше я насмілився вільно казати незнайомцеві те, що думаю, — і я відчував легкість, а надто — свободу, свободу. І дощик мрячив мені по обличчю, немов пробуджуючи до життя.