Бог завжди подорожує інкогніто

«Мерседес» рушив, з’їхав із тротуару, спокійнісінько перетнув авеню Опера через суцільну лінію і розвернувся до Лувру. За кілька хвилин ми вже їхали вулицею Ріволі.

— Ну що, завойовнику паризьких хлібівень, як зі здобиччю?

— Я їстиму тости із супермаркету весь наступний місяць, аби забутися.

Садистська посмішка з’явилася на обличчі Дюбрея.

— Куди ви везете мене сьогодні?

— Ти ба, який прогрес! Минулого разу ти не насмілювався й питати. Тебе можна було везти, наче в’язня.

— Я і є в’язень свого зобов’язання.

— То правда, — задоволено ствердив він.

Ми приїхали на майдан Конкорд. Цілковита тиша в салоні люксового авто контрастувала зі жвавістю й шумом майдану, наповненого автомобілями, що їхали врізнобіч з усіх усюд, натискаючи на газ, аби проїхати кілька метрів і трошки випередити одну чи дві машини. Якщо це вда­валося — протягом кількох секунд на обличчях водіїв сяяли задоволені посмішки переможців, доки вони знову не встрявали в оточення з усіх боків. У світлому небі над Національною асамблеєю пливли темні хмари. Ми взяли праворуч, у бік Єлисейських Полів, — і перед нами проліг широкий проспект, що розрізав місто до обрію, на якому виднілась Тріумфальна арка. «Мерседес» почав розганятися.

— То куди їдемо?

— Протестуємо тебе, аби побачити рівень розвитку з моменту останнього випробування й пересвідчитись, що можна переходити до чогось іще...

Формулювання мені не сподобалось. Нагадувало про деякі тести, які проходили в моєму кабінеті кандидати.

— Я вам не казав, але я не ненавиджу всі ці теоретичні тести з папірцем для галочок.

— Життя не теорія. Я вірю лише в силу досвіду, здобутого на практиці, — лише він дійсно може змінити людину. Решта — бла-бла, інтелектуальний онанізм.

Праворуч від мене пропливали дерева, потім звивалися черги перед кінотеатрами.

— То що ви вигадали для мене сьогодні? — спитав я з удаваною впевненістю, якої насправді не відчував.

— Завершимо цей етап, трохи змінивши начинку.

— Змінивши начинку?

— Авжеж. Перейдімо від оцих маленьких безіменних хлібівень до елітної ювелірної крамниці.

— Ви жартуєте? — спитав я, хоча й знав, що, на жаль, то був не жарт.

— Насправді немає великої різниці між цими двома крамницями.

— Ще й як є! Там нема чого дивитись.

— В обох випадках ти однаково маєш справу з кимось, хто там стоїть, аби щось тобі продати. Не бачу проблеми.

— Припиніть удавати блазня! Ви й самі знаєте, що це не так!

— Основна різниця — у твоїй голові.

— Я ніколи в житті не був у ювелірній крамниці! Я не звик до таких місць...

— Ну, то треба колись починати. Усі колись починають.

— Мені незручно там перебувати — навіть якщо нічого не казати. Я там буду, наче в пастці.