Бог завжди подорожує інкогніто
- Автор: Гунель Лоран
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1552-8
- Переводчик: Анна Роговченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бог завжди подорожує інкогніто». Краткое содержание книги:
— Мені... у мене термінові справи... мушу йти.
Він мовчки пішов собі, задоволений уже тим, що спіймав мене на гарячому. Я пішов далі, до сходів, розлючений, що події обернулися саме так. Чорт забирай, я годинами просиджував вечори в офісі, але одного разу вирішив піти раніше — і тут же спалився.
Я вийшов на авеню Опера досить знервованим — свіже повітря мені було потрібне, аби заспокоїтись, принаймні настільки, наскільки дозволяло передчуття виконання щойно отриманого завдання. Я йшов у напрямку Лувру, туди, де мали стояти таксі. Нікого. Я скористався моментом побути на самоті — мені трохи легшало. Я запалив сигарету і знервовано затягнувся. Щоразу, потрапляючи в стресові ситуації, я потребував сигарети. Дідько, як же того позбутися?..
Поки я йшов, я відчув щось дивне... Наче за мною... стежили. Я обернувся, але не побачив нікого напевне... важко визначити. Я йшов далі, почуваючись дещо незручно.
Я почав пригадувати, коли востаннє брав таксі. Здебільшого, таксисти завжди базіки, які висловлюють свою думку з кожного приводу, щодо кожної новини, а я, слід визнати, ніколи їм не суперечив. Дюбрей явно це зрозумів. Але ж я, можливо, просто лінуюсь? Та й, зрештою, навіщо переконувати людей — все одно думку вони не змінять...
Я подивився вперед. Жвавий рух. Година пік — чекати можна довгенько.
А якщо це... боягузтво, а не лінощі? Зрештою, не відповідати не означає відпочивати. На споді серця я ж бо часто-густо злився... Але справді, чого ж боятися? Не сподобатися? Зіткнутися не з тою реакцією, на яку очікуєш? Я не знав.
— Вам куди?
Типовий паризький акцент привів мене до тями. У своїх роздумах я й не помітив, як під’їхало таксі. Висунувшись із вікна, водій нетерпляче дивився на мене. Років зо п’ятдесят, невисокий, лисий, із чорними вусами та злим поглядом. Ну чого ж так сталося, що сьогодні я натрапив саме на нього?
— Агов! Що вирішили? Я тут не стоятиму!
— Поїхали до Георга V, — пробелькотів я, відчиняючи задні дверцята.
Поганий початок; треба було одразу ж узяти домінантну позицію. Та годі вже — буду зараз заперечувати все, що він каже. Геть усе.
Я сів позаду, і відразу ж захотілося блювати: тхнуло старим тютюном, змішаним із дешевим ароматизатором повітря. Ну й гидота!
— Я вам одразу ж повідомляю, що це недалеко, але швидко не приїдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозі сьогодні чималий!
Гм... що б його заперечити... Що б сказати?
— А може статися таке, що стане просторіше і доїдемо швидше, ніж планували?
— Авжеж, є й такі, що в Діда Мороза вірять, — сказав він, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вісім років за кермом — знаю, про що кажу. Чорт забирай, половині людей узагалі не потрібна машина!
Він так кричав, наче я сидів десь далеко.
— Та, може ж, вона й потрібна, хм, хтозна!
— Аякже! Більшість народу і півкілометра не пройде без авта! Надто ліниві, щоб ходити, надто жадібні, щоб брати таксі. Нема жадібніших у світі, як ті парижани!
Мені здалося, що він і не помічає, що я щось йому суперечу. Це хіба трохи живило нашу бесіду... Може, моє завдання виявиться легшим, ніж передбачалося.
— Мені здається, що парижани здебільшого чудові.
— Справді? Та ви їх просто не знаєте. От я двадцять вісім років із ними спілкуюся, я їх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гірші та й гірші. Терпіти їх не можу. Поперек горла вони мені всі.
Його волохаті руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженість грала в біцепсах. Попри волохатість, на передпліччі виднілося величезне татуювання — щось схоже на довжелезну картоплю фрі. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у вигляді картоплі фрі, яка ходила перевальцем. За все життя не бачив смішнішого татуювання.
— Я вважаю, що ви помиляєтесь. Люди просто відбивають нашу ж манеру до них промовляти.
Він різко натиснув на гальма й повернувся до мене, сповнений люті.
— Це ви зараз що таке мені верзете, га?
Я не очікував на таку реакцію, тож трохи відсунувся назад, але все ж таки відчував його скажену злість. Та чи він, бува, не п’яний? Треба було трохи пригасити гніт бомби, поки не рвонуло...
— Я кажу, що люди, можливо, закриті. Але, якщо дати їм час, розуміючи, що в них є причини перебувати в стані стресу, говорити до них ввічливо, — я наголосив на цьому слові, — вони відкриватимуться і ставатимуть приємнішими, бо відчуватимуть, що до них виявляють цікавість.