Бог завжди подорожує інкогніто

— Вам куди?

Типовий паризький акцент привів мене до тями. У своїх роздумах я й не помітив, як під’їхало таксі. Висунувшись із вікна, водій нетерпляче дивився на мене. Років зо п’ятдесят, невисокий, лисий, із чорними вусами та злим поглядом. Ну чого ж так сталося, що сьогодні я натрапив саме на нього?

— Агов! Що вирішили? Я тут не стоятиму!

— Поїхали до Георга V, — пробелькотів я, відчиняючи задні дверцята.

Поганий початок; треба було одразу ж узяти домінантну позицію. Та годі вже — буду зараз заперечувати все, що він каже. Геть усе.

Я сів позаду, і відразу ж захотілося блювати: тхнуло старим тютюном, змішаним із дешевим ароматизатором повітря. Ну й гидота!

— Я вам одразу ж повідомляю, що це недалеко, але швидко не приїдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозі сьогодні чималий!

Гм... що б його заперечити... Що б сказати?

— А може статися таке, що стане просторіше і доїдемо швидше, ніж планували?

— Авжеж, є й такі, що в Діда Мороза вірять, — сказав він, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вісім років за кермом — знаю, про що кажу. Чорт забирай, половині людей узагалі не потрібна машина!

Він так кричав, наче я сидів десь далеко.

— Та, може ж, вона й потрібна, хм, хтозна!

— Аякже! Більшість народу і півкілометра не пройде без авта! Надто ліниві, щоб ходити, надто жадібні, щоб брати таксі. Нема жадібніших у світі, як ті парижани!

Мені здалося, що він і не помічає, що я щось йому суперечу. Це хіба трохи живило нашу бесіду... Може, моє завдання виявиться легшим, ніж передбачалося.

— Мені здається, що парижани здебільшого чудові.

— Справді? Та ви їх просто не знаєте. От я двадцять вісім років із ними спілкуюся, я їх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гірші та й гірші. Терпіти їх не можу. Поперек горла вони мені всі.

Його волохаті руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженість грала в біцепсах. Попри волохатість, на передпліччі виднілося величезне татуювання — щось схоже на довжелезну картоплю фрі. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у вигляді картоплі фрі, яка ходила перевальцем. За все життя не бачив смішнішого татуювання.

— Я вважаю, що ви помиляєтесь. Люди просто відбивають нашу ж манеру до них промовляти.

Він різко натиснув на гальма й повернувся до мене, сповнений люті.

— Це ви зараз що таке мені верзете, га?

Я не очікував на таку реакцію, тож трохи відсунувся назад, але все ж таки відчував його скажену злість. Та чи він, бува, не п’яний? Треба було трохи пригасити гніт бомби, поки не рвонуло...

— Я кажу, що люди, можливо, закриті. Але, якщо дати їм час, розуміючи, що в них є причини перебувати в стані стресу, говорити до них ввічливо, — я наголосив на цьому слові, — вони відкриватимуться і ставатимуть приємнішими, бо відчуватимуть, що до них виявляють цікавість.