Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Мені раптом нестерпно схотілося довідатись, де ж їхнє любовне гніздечко. Це було як сверблячка у готовій уже затягтися рані, з якою нічого не вдієш, коли не хочеш викликати новий спалах болю. Але цього болю й вимагала моя ненависть, яка що не день розросталася. Тому я стрибнув у інший човник і рушив уздовж русла одного зі струмків туди, де ще не зовсім розчинився в імлі вогник ліхтаря на носі Гітиного човна.
Околиці ніби ковдрою огортав білястий туман. Це була звичайна для цих місць імла, яка вдень зникала в променях сонця, але знову густішала в сутінках. І все, що від мене було потрібно, — не загубити відблиску ліхтаря плоскодонки, що пливла попереду, та безгучно орудувати жердиною. Я не хотів, щоб Гіта мене виявила, і був задоволений, що ніч така темна. Високо вгорі, над шарами туману, мабуть, світив місяць, і від цього туман переливався та струменів блідими смугами упереміш із пітьмою, обтікаючи стовбури голих дерев.
Нарешті я помітив крізь туман світло. Сплески, що долинали з боку човна Гіти, стали поквапливішими. Я ж трохи відстав і причалив до найближчої берегової кручі, витяг човника та почав пробиратися крізь мокрі зарості.
Немовби для того, щоб я міг краще бачити, туман зненацька розступився, і переді мною відкрилося озеро, а посеред нього — острівець, порослий деревами. Він нагадував клаптик околишніх лісів, який упав у тихе плесо та втримувався на плаву тільки власним відображенням. На острівці під деревами горіло багаття, освітлюючи звичайний для фенів будинок з високою очеретяною покрівлею й гладенькими, чисто вибіленими стінами. Біля багаття я помітив чоловічу постать; він заквапився до берега, і я впізнав графа Едгара.
— Моє Місячне Сяйво!
Вона розсміялася, коли він легко підхопив її та високо підняв, немов дитину. А коли опустив, уже не розтискав обіймів. Так вони й стояли на березі, злиті в поцілунку. Я відвернувся, але не пішов відразу. Мене охопила кволість, і я опустився просто на мокру землю, притулився спиною до корча. До мене долинали веселі голоси цих двох. Потім грюкнули двері, й усе стихло. Мій погляд кинувся вгору, і в розриві туману я побачив зірку — самотню, недосяжну й дивно прекрасну. Я не знаю, як довго не відводив від неї погляду. Я передумав тієї ночі багато про що. Мені навіть спадало на думку оженитися. В околиці чимало наречених і вдів, які з радістю приймуть мою пропозицію. Хоча б та ж таки вдова лицаря Нортберта де Ласі, яка відверто загравала й домагалася зустрічей зі мною. Ця матрона старша за мене, однак багата — й така здобич саме до смаку моїм лінощам, коли для досягнення мети не потрібно анінайменших зусиль.
Я залишив думки про вдів та взявся обмірковувати план подорожі в Святу Землю. Я сам був свідком того, як той чи інший лицар вирушали в Єрусалимське королівство і якщо не зникали безвісти, то поверталися овіяні славою як захисники Труни Господньої та з тугими гаманцями…
Але остаточне рішення прийшло лише над ранок, коли, змерзлий і спустошений, я вів свого човника до церкви Святого Дунстана, придивляючись до берегів і намагаючись запам’ятати дорогу до будинку на острові. Я повинен запам’ятати кожен закрут струмка й кожну криву вербу та нічого не переплутати.
Тому що я вирішив убити Едгара.
Я більше не думав про честь, про лицарський двобій, про гідне єдиноборство — я надто добре знав, як уміє битися Едгар. У хрестоносців особливий вишкіл, а тамплієри й поготів славляться як неперевершені воїни. Ні, двобій із Едгаром мене не влаштовував. А ось зачаїтися в засідці, дочекатися на пустельній стежці й… пустити тільки одну стрілу…
І якщо все пройде вдало — хто посміє підозрювати мене, людину, яка колись врятувала його ім’я та честь? У Едгара чимало недругів, та й чутки про розбої в графстві мені на руку. І якщо його не стане — чи довго сумуватиме Гіта Вейк?
Ухвалене рішення вивело мене зі сплячки. Я ожив і почав дедалі частіше залишати Тауер Вейк, усіляко даючи зрозуміти, що в мене завелася краля, тож леді Гіту, схоже, це тільки тішило. Крім того, я без кінця полював із луком, причому, бив переважно дрібну дичину, поновлюючи майже втрачені навички влучної стрільби на велику відстань.
Наглядав я й місце для засідки, але вже не сумнівався, що найкраще зачаїтися біля озера, де граф облаштував своє гніздечко для побачень. В уяві малював я собі, як терпляче вичікую, як нарешті долинає стукіт копит його коня, як граф зістрибує з сідла…