Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Але вже ввечері, коли ми сиділи вдвох за трапезою, у ній начебто щось зламалося. Плечі леді Гіти похилились, як під непосильним тягарем. Я злякався, що вона впаде, кинувся до неї та підхопив безвольно обм’якле тіло. Господиня Тауер Вейк тремтіла й схлипувала в моїх обіймах, і мені довелося вкласти її в ліжко й гукнути дівчину-служницю.
Тієї ночі я довго лежав без сну. Мені було цілком зрозуміло, що діється з моєю коханою, але від цього розуміння стало так кепсько, як ніколи досі. Коли ж я досяг останніх меж розпачу, двері зарипіли й на на порозі з’явилася леді Гіта — в самій сорочці, боса, з розпущеним сяючим волоссям. Я здивовано дивився, як вона наближається до мого ложа.
— Ральфе, прошу тебе… Обійми мене… Будь зі мною ніжним…
Я не повірив своїм вухам, і тоді вона сама припала до мене. І які ж полум’яні вуста виявилися в холодної Феї Туманів!
Одному Богу відомо, чого мені коштувало не накинутися на неї відразу ж із усією люттю розпаленої пристрасті. Колись у мене було чимало коханок, і всі вони думали, що я лагідний і дбайливий у любові, але як давно я не знав інших жінок, цілком поглинутий своєю любов’ю до леді Гіти!
Обожнювана й бажана — вона сама впала мені в руки, як дозрілий плід, і я поцілунками й пестощами намагався вдихнути життя в її дивно покірне й ослабіле тіло. І ось настав момент, коли її подих почастішав, блаженно опустилися важкі вії, і я… О, я перебував на небесах! Та ніч була чарівна. Знову й знову я бачив, як від моїх пестощів пробуджується та оживає її чуттєвість. Мені й у мріях не марилося, що леді Гіта може виявитися такою. Безвісти зникли її стриманість, спокій, відлюдькуватість; переді мною була жагуча коханка, що палко озивається на найменший дотик.
Я не пам’ятав, як і коли заснув.
Розбудив мене Утред — повідомив, що пані вже зібралася в дорогу та очікує мене внизу. Нічого не тямлячи спросоння, я збіг сходами.
Гіта, вже в дорожній накидці, тримала за вуздечку осідланого коня, помітила мене й відразу відвела погляд. Я посміхнувся, ступнув до неї — але замість палкого вітання почув, що вона змушена негайно виїхати, а мені доручає простежити за відправленням проданої партії вовни.
— Гіто! — не витримав і перебив я. — Як це розуміти?
— Не зараз, Ральфе, — промовила вона. — Ми все обговоримо пізніше.
Чи не цнотливість озвалася в моїй пані після такої божевільної ночі? І я ні на чому не наполягав, думаючи, що час усе розставить на свої місця.
Того дня навіть зустріч із Едгаром не принесла мені неприємних хвилин. Граф мав вигляд побитого собаки й без упину повторював розгублено: «Поїхала… Чому? Що ж трапилося?».
Я ж перебував у настільки піднесеному стані, що коли зустрів на ярмарку леді Бертраду, привітав її над міру хвацько.
Бертрада глянула на мене, не приховуючи подиву.
— Чудовий у тебе вигляд, Ральфе. Гарний одяг, новісінькі чоботи. І волосся відпустив, як хрестоносець… або, швидше, як сакс, — додала вона глузливо.
Я зауважив у відповідь, що тепер є кому про мене подбати. Бертрада посміхнулася незнайомою посмішкою, схожою на гримасу, напевне, їй заважав рожевий шрам над верхньою губою. Чи не б’є її Едгар? У всякому разі, мені вже не здавалася настільки привабливою графиня Норфолкська, як це було колись.
— Не варто так уже задирати носа, Ральфе. Адже всім відомо, що ти всього-на-всього старший куди пошлють у цієї…
Я перебив її, не дозволив погано відгукнутися про мою леді. Зауважив тільки, що завжди служив і далі служу найпрекраснішим дамам.
Я люб’язно розкланявся, полишив графиню, простежив за навантаженням і відправленням клумаків із вовною та чимдуж полетів у Тауер Вейк. Те, що там мене очікувало, охолодило мій запал, як цебер води навпіл із льодом. Гіта трималася зі мною навіть більш відчужено, ніж досі, а мої поквапливі обійми було відкинуто з такою незворушною гідністю, що й леді Бертрада могла б повчитися. Здивований, я вирішив, що так триватиме тільки до нашої наступної ночі. Але її не було, а Гіта почала відверто уникати мене. І ось учора на святкуванні Лугнаса знову з’явився Едгар і самою лише своєю появою відняв у мене й Гіту, й навіть маленьку Мілдред.
Я бачив, як це відбувалося, як на очах змінилася Гіта, немовби відчула над собою владу якогось лихого чарівника, котрому нема чого їй запропонувати, крім власної хіті. І цій хіті він був ладен принести в жертву все, що зводилося та стверджувалося з нелюдською працею, — добре ім’я Гіти, честь роду, майбутнє крихітки Мілдред.
Я все сказав йому — без натяків і вивертів красномовства, не зважаючи на те, яке становище займав він, а яке — я. Адже навіть мені, безземельному лицареві, було що запропонувати Гіті Вейк. А що міг запропонувати їй чоловік Бертради Норфолкської?