Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Те, що Едгар після цієї розмови вирішив піти, до честі йому, але найжахливіше те, що Гіта негайно кинулася слідом за ним.
Яку ж безмежну владу мав над нею цей чоловік! І яку владу мала наді мною вона сама, якщо я, мов божевільний, побіг слідом. О, якби зумів зупинити, втримати її! Адже вона вже була моєю жінкою, я мав на неї право…
Із цього нічого не вийшло. Бісів танок — я заплутався в ньому, ніби в хащі. Не знати звідки взялася Ейвота й зависла на мені, затягуючи до танцю. Насилу я вирвався з її обіймів.
Найпринизливішим було безпорадне метання в пітьмі, коли я ще сподівався на те, що непоправне не трапилося. А потім усе-таки відшукав їх. Вони стояли в сутінках, обличчями одне до одного, серед пахощів і теплого подиху літньої ночі — стрункі й легкі, мов двоє духів. І немов двоє духів, огорнутих сріблястим місячним сяйвом, злилися в обіймах.
Мої ноги підігнулись, я опустився в траву, дивлячись, як Едгар підхопив Гіту на руки й поніс її в темряву лісу…
Я був розчавлений і знищений. Давно минули ті часи, коли мені нічого не варто було поділитися коханкою з приятелем. Але хіба хоча б одну зі своїх подружок я міг назвати коханою? Хіба я схилявся перед котрою-небудь із них так, як перед Гітою?
А чи варта вона того? Колись Гуго Бігод назвав її саксонською повією, і так воно й виявилося. І найкраще для мене — впокоритися з усім, що сталося, й поїхати геть. Від того, щоб негайно покинути Тауер Вейк, мене втримали тільки лінощі. Як би не складалися мої любовні справи, життя тут було мені до вподоби. Куди я міг податися? Від самої думки, що доведеться знову підшукувати повний комплект зброї, наймати слуг, зброєносців, а потім роз’їжджати скрізь у пошуках наймача, мене занудило. В Тауер Вейк у мене вже було становище, я мав стіл і дах, а леді Гіта, як і раніше, дбатиме про мене. Та й із тутешніми людьми я зійшовся на коротку ногу.
Можете зневажати мене, але й у лінощів є свої переваги. І я прийняв рішення — залишитися. Рано чи пізно настане день, коли ця жінка зрозуміє, що їй не обійтися без мене. А граф зникне з нашого життя.
У залі старої вежі панувала буденна метушня: люди йшли, поверталися, пахло їжею, порипував ворот, за допомогою якого з льохів підіймали харчі. Для мене ж ці звуки зливалися у звичний гамір, який викликає умиротворення — все йде як звичайно, а значить, нічого не трапилося.
Спав я довго й солодко, а коли з’явився зі свого алькову за фіранкою, був уже майже спокійний і врівноважений.
І першою постала перед моїми очима леді Гіта. Ніколи ще ця жінка не здавалася мені такою красунею. Вона вся світилася щастям, а коли зустрілась зі мною поглядом, помітно зніяковіла.
Дехто з мешканців Тауер Вейк пильно спостерігав за нами. Однак обов’язок знаті — не давати слугам приводів для лихослів’я, і ми з пані вишукано чемно привітали одне одного. Коли ж після вечірньої трапези слуги прибрали зі столів і всі зійшлися біля вогнища, я, як і було заведено, взяв у руки лютню та під дзенькіт її струн повідав історію про віддану й беззастережну любов лицаря Ланселота Озерного до прекрасної Гвиневер, дружини короля Артура.
Дивно, що тут, у Денло, люди не знали про короля Артура та його лицарів, але ж ці історії про давню давнину Британії були надзвичайно популярні на континенті. Я немовби відкривав для своїх слухачів чудові сторінки невідомої книги, й люди слухали мене, як зачаровані. Навіть найбільш огрубілі душі відгукувалися. Я бачив, як наповнилися слізьми очі в Ейвоти, як зітхнула гладка Труда й навіть суворий воїн Утред доторкнувся до кутика ока, немов туди потрапила смітинка. Тільки маленька Мілдред солодко спала на колінах у матері під звуки струн.
Леді Гіта слухала замислено, а коли я скінчив, підвелася й віднесла Мілдред у верхній покій. Однак незабаром знову з’явилася на галереї й жестом звеліла мені піднятися до неї.
Чоловіки рідко допускалися в покої пані, однак саме я стояв у центрі цього напівкруглого розкішного приміщення. Між розвішаних по стінах килимів горіли важкі срібні світильники, а потемнілі плити підлоги ховалися під пухнастими овчинами.
Гіта не поспішала починати розмову. Вона ще барилася, смикаючи кінці свого м’якого шкіряного паска, і я заговорив першим:
— Я багато чого зрозумів минулого вечора, міледі. Тому не мучте себе поясненнями.
— Але я повинна!
У її голосі з’явилася зрадницька хрипота, хоча вона й намагалася говорити рівно.