Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Я посміхнувся, однак не переконував його в протилежному.
— Хіба не сказано, що людина повинна, не нарікаючи, приймати все, що трапляється з нею з волі провидіння?
Гуго зареготав.
— Впізнаю колишнього веселуна Ральфа. Однак… — він зам’явся. — Але хіба тобі не відомо, що Фея Туманів і один наш спільний знайомий… Ні, я нічого не хочу сказати лихого, лише дбаю про твою честь…
Я байдуже знизав плечима.
— Мало там про що ляпають язиками? Наприклад, про грабежі та вбивства на дорогах. Мовляв, з’явились якісь зухвалі молодчики, що вершать свої брудні справи під покровом ночі, а потім зникають, як туман від вітру.
При цих словах я скосив око на приятелів Гуго. Було в їхніх обличчях таке, що дозволяло припустити: займаються вони не тільки справами своїх орендарів.
Здається, це зачепило Гуго за живе. Посмішка сповзла з його обличчя.
— Все це — плід твоєї уяви. Якщо тобі спаде на думку спробувати донести на нас…
— Ти знову схопишся за ножа?
Він відвернув погляд.
— Не цього я очікував від нашої зустрічі. Жевріла в мені надія: на згадку про все добре, що колись було між нами, ми пробачимо один одному й не будемо воскрешати стару ворожнечу.
— Залишилося тільки пустити сльозу від розчулення, — кинув я.
Але Гуго залишився серйозним.
— Я повинен просити в тебе пробачення, сере Ральфе де Бріяре. Я глибоко покаявся за вчинене. Й цілком заслужив те безчестя, що впало на мене. Ти з надлишком відплатив мені. Але головне — ти залишився живий, і я хочу знову називати тебе другом.
Він простяг мені руку — але я барився.
Надто добре я знав Гуго, його підступність і вміння у всьому шукати зиску. Але який зиск йому від того, прихильний я до нього, чи ні? До того ж, Гуго Бігод — ворог Едгара Армстронга. А вороги графа Норфолкського — мої друзі.
І я потис простягнуту руку.
— Амінь.
Гуго з посмішкою знову обійняв мене.
Ми осушили кухлі, й він узявся розповідати, в яку халепу втрапили наші приятелі після того, як були оголошені поза законом за розпалення смути, як кому з них не поталанило, як їх кинули в катівню, де вони й донині.
Є й такі, хто зумів уникнути неприємностей. Він сам, приміром, або Герівей Брітто. Цей хитрий бретонець зміг втертися в довіру до самого Стефана Блуа, й королівський небіж не тільки замовив за нього слівце вінценосному дядечкові, але навіть узяв його до свого почту.
— Та й ти не животієш, сере Гуго, — зауважив я. — Я чув, що ти влаштувався в Саффолку, будуєш замок та, як і раніше, дозволяєш собі розважитися.
Я знову натякав на розбій, але тепер Гуго не насторожився. Схилився до мене та прошепотів:
— А ти, трубадуре, що про це думаєш? Волієш бренькати на лютні для своєї леді, чи не від того, щоб згадати, як гарячить кров веселий нічний набіг?
І я відповів:
— Не від того. Але якщо полювати, то на великого звіра. Наприклад, такого, як граф Норфолк.
Гуго зареготав.
— О, ще б пак! Прекрасні очі саксонки варті того, щоб відскіпатися від її коханця. Що ж, вип’ємо й за це.
Схоже він також знав, що зв’язок Гіти й Едгара відновився. І даремно я тішив себе сподіваннями, що моїй леді вдається зберігати в таємниці своє нове падіння.
Ми ще зсунули кухлі з приятелями Гуго. Їх було семеро, і всі виявилися веселими хлопцями. Посипалися жарти, рікою полився ель, і я немов повернувся у свою відчайдушну юність, де не було болю, туги й безмовної любові.
Однак і серед загальних веселощів Гуго не припиняв час від часу поглядати на двері харчевні.
— Ти на когось чекаєш?
— Незабаром довідаєшся. А поки… Агов, друзі, присягаюся шпорами Святого Георгія, цей хлопець співає не гірше за трубадурів із Аквітанії. Нехай хто-небудь принесе лютню, й побачите, що він осоромить кожного із цих жителів півдня.
Бозна-звідки з’явився інструмент. Чому б мені й не проспівати? Не повертатися ж до Утреда з його сумовитою ріднею…
Коли спорожнів черговий кухоль, я вдарив у струни:
Мої слухачі, посміхаючись, присунулися ближче. Хвацький наспів розохотив їх, та її мене заразом.