Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Побічним продуктом цих закордонних подорожей стало те, що лідерами Японії доби Мейдзі зазвичай ставали японці з іноземним досвідом — як в урядуванні, так і в приватній сфері. Наприклад, це можна сказати про двох найвпливовіших молодих людей, які піднялися до найвищих щаблів влади в уряді Мейдзі в 1880-х роках: Іто Хіробумі (відповідав за розробку нової конституції Японії) здійснив кілька тривалих візитів до Європи, а Ямаґата Арітомо (надалі став прем'єр-міністром) вивчав військову справу в Німеччині. Годаї Томоацу скористався своїм європейським досвідом, щоб стати головою торгової палати в Осаці, а також японським підприємцем в галузях залізниць та копалень, тоді як Шібусава Ейчі (фінансовий інспектор японської місії 1867 року в Парижі) продовжив працювати в фінансово-бізнесовій сфері, розвиваючи японську банківську систему та текстильну промисловість. Для того щоб зробити ці масштабні запозичення більш прийнятними для японських традиціоналістів, західні інновації в Японії доби Мейдзі часто подавалися не як щось абсолютно нове, а як повернення до старих японських традицій. Наприклад, коли сам імператор пропагував у 1889 році першу конституцію Японії, змодельовану, головним чином, із конституції Німеччини, то в своїй промові власне сходження на трон він охарактеризував як «наслідування по прямій лінії предків, яка не переривалася віками», і «правом суверенності держави, яку ми успадкували від наших Великих Попередників». За аналогією до цього, нові ритуали, придумані для імператорського двору під час доби Мейдзі, проголошувалися стародавніми монаршими ритуалами.
Така подача інновацій як начебто забутих традицій (феноменом «винайдених традицій» часто користувалися новатори не лише в Японії, а й в інших країнах) сприяла тому, що лідерам Мейдзі вдалося успішно запровадити радикальні зміни. Жорстока реальність полягала в тому, що ці лідери, перебравши владу в 1868 році, опинилися в небезпечній ситуації. Над Японією нависла загроза нападу іноземних держав, загроза громадянської війни між прихильниками бакуфу та його супротивниками, а також небезпека бунтів, які вчиняли соціальні прошарки, що ризикували втратити свій колишній вплив і високий соціальний статус. І дійсно, скасування самурайських привілеїв призвело до кількох повстань, з яких найсерйознішим було повстання 1877 року в князівстві Сацума. В 1870-х роках періодично спалахували збройні повстання селян. Але спротив реформам Мейдзі виявився не таким затятим і жорстоким, як можна було б подумати. Лідери Мейдзі виявили неабияку вправність, підкуповуючи й кооптуючи своїх фактичних чи потенційних опонентів або йдучи з ними на примирення. Наприклад, Еномото Такеакі, адмірала військово-морського флоту, який воював на Хоккайдо з військами Мейдзі до 1869 року, насамкінець було прийнято до когорти лідерів Мейдзі як посла і члена кабінету міністрів.
Далі мова піде про те, які ж вибіркові зміни насправді були впроваджені в Японії періоду Мейдзі. Ці зміни зачепили більшість сфер японського життя: мистецтво, манеру вдягатися, внутрішню політику, економіку, освітню сферу, роль імператора, феодалізм, закордонну політику, систему урядування, зачіски, право, військову справу, суспільство та технології. Найбільш нагальними змінами, втіленими або започаткованими в перших кілька років доби Мейдзі, стали новації, спрямовані на створення сучасної національної армії, скасування феодалізму, започаткування загальнонаціональної системи освіти, а також забезпечення державних доходів через реформу податкової системи. Потім увага лідерів Японії змістилася до реформування правових кодексів, розробки конституції, закордонної експансії та скасування кабальних угод. Проявляючи увагу до нагальних практичних справ, лідери доби Мейдзі паралельно почали займатися такою проблемою, як створення чіткої та зрозумілої ідеології, щоб забезпечити собі підтримку японських громадян.
Військова реформа розпочалася із придбання сучасного західного спорядження, залучення французьких і німецьких офіцерів до підготовки армії та (надалі) експериментів із французькими та британськими моделями розвитку сучасного японського військово-морського флоту. Результат демонструє уміння лідерів Мейдзі вибрати найкращий закордонний приклад: замість того, щоб розглядати військо лише якоїсь однієї країни як модель для всіх сфер японської військової потуги, Японія в кінцевому підсумку створила свою армію за німецькою подобою, але взірцем для свого військово-морського флоту обрала військово-морські сили Британії (бо на кінець XIX століття найсильнішу армію мала Німеччина, а найсильніший військово-морський флот — Британія). Наведу один приклад: забажавши навчитися будувати швидкохідні військові кораблі під назвою «ударні крейсери», вперше створені у Британії, Японія замовила британським кораблебудівникам проектування і будівництво першого в Японії ударного крейсера, а потім використала його як зразок для спорудження іще трьох ударних крейсерів на трьох різних японських верфях.
Закон про загальнонаціональний призов, прийнятий 1873 року на основі аналогічних європейських законів, забезпечив японську армію контингентом озброєних військових, які мали служити впродовж трьох років. Раніше кожна феодальна вотчина мала свій власний приватний загін озброєних самураїв, малоефективний у сучасній війні, але й досі потенційно небезпечний для загальнонаціонального японського уряду (фото 3.4). Тому самураям спершу заборонили носити мечі та здійснювати покарання у приватному порядку, а потім скасували їхні спадкові професії (включно з самою професією самурая), після чого з колишніми самураями розплатилися урядовими пенсіями, а насамкінець ці пенсії конвертували в цінні державні облігації з нарахуванням відсотків.
Існувала й іще одна нагальна потреба: покласти край феодалізму. Щоб зробити Японію сильною, її треба було перетворити на централізовану державу західного типу. Це було делікатною проблемою, оскільки станом на січень 1868 року єдиними владними повноваженнями нового імператорського уряду були повноваження, яких щойно зрікся сьогун; інші ж повноваження перебували в руках даймьо, тобто феодальних володарів. Тому в березні 1868 року чотирьох даймьо, включно з даймьо князівств Сацума й Тьосю, які виступили ініціаторами Реставрації Мейдзі, умовили запропонувати свої землі та челядь імператору через вельми двозначно сформульований документ. Коли у травні імператор прийняв цю пропозицію, іншим даймьо наказали зробити таку ж саму пропозицію, а щоб підсолодити пігулку, їх призначили «губернаторами» їхніх колишніх феодальних вотчин. Насамкінець, у серпні 1871 року даймьо було сказано, що їхні вотчини (і посади губернаторів) у них забирають і заміщують керованими з центру префектурами. Але при цьому даймьо дозволили залишити собі 10 % свого середнього доходу з колишньої вотчини, водночас знявши з них ярмо тих витрат, які вони мусили нести в минулому. Отак за якихось три з половиною роки було демонтовано систему японського феодалізму, що трималася століттями.
Імператор залишився імператором — тут змін не відбулося. Однак він більше не жив самітником в імператорському палаці в Кіото: його перевели до фактичної столиці, міста Едо, яке перейменували на Токіо. Протягом 45 років свого правління імператор здійснив 102 поїздки за межі Токіо і по всій Японії — порівняно лише з трьома виїздами всіх імператорів разом узятих за 265 років доби Токугава (1603-1868).