Синдром листопаду, або Homo Compatiens

— И че ты тут делаешь? К ней пришел?

— Ну… вона моя подруга, тобто… тобто я просто її єдиний друг, тому…

— Ясно. Ребятки, знаете что, пойдите, погуляйте немного. Я тут с мальцом поговорить хочу.

Мені страшно, а він спокійно витягає сигарети і закурює тут, у коридорі опікового відділення… Питає, чи я щось бачив і чув у той день і що розповідали інші. Я відповідаю, природно, що читав йому вірші, тож бачити не міг, а інші діти зі мною з різних причин не розмовляють. Він дивиться на мене, як на слимака, і курить далі. Якась повненька медсестра проходить і вже роззявляє рота… а потім щось змінюється у її погляді, вона вдивляється у Спонсора, потім у його друзяк, що дефілюють збоку, і швиденько іде геть. Значить, йому можна, значить, за огорожею дитбудинку та сама фігня: є правила, перед якими всі рівні. Ага, аж рівнесенькі.

Повертається моя Єлизавета, квокче навколо Спонсора, складає ручки з золотими перснями і нахиляється вперед, трохи повертаючи голову вбік, ніби слухає кожне його слово уважно-уважно — ще би реверанс зробила. Тьху! Навіть дивно, що я думаю про неї тепер «моя Єлизавета», мабуть, тому, що вже ділю світ на своїх, дитбудинківських, і решту. А я думав, що так ніколи й не звикну до свого сирітства, лише брехав добрій прибиральниці Ніні Йосипівні, тій, що кульгала, а потім десь зникла безслідно… Виходить, тепер правда — звик.

Ми всі нарешті йдемо до Лізки. Я хвилююсь, ховаю руки в кишені білого халата, що примусово накинули на мене, у правій кишені знаходжу якусь порожню ампулу, скляну, із відламаним краєм — лякаюсь і випростовую руки по швах. Іду за товстою, теж у білому, фігурою завідувачки, з Єлизаветою і до Лізки — вперше помічаю, що в них одне ім’я.

Я сподівався на побачення наодинці, мріяв спитати, чи вона теж гуляє зі мною, чи все це моя хвора уява.

Людина із обличчям смерті кладе біля Лізиної голови величезний букет. Так, ніби Лізка вже мертва. Так, ніби справедливість вже стліла в могилі. А хіба ні? Ми стоїмо, і лікар щось розказує про прогнози. Я не розумію, я марю, я хочу торкнутись Лізчиної руки, такої ж білої і ніжної, як раніше. Не можна. Візит, яким я так довго жив і який став розчаруванням, добігає кінця, і великий годинник на руці Спонсора відраховує останні секунди, коли ще можна сказати щось Лізі, якісь важливі слова — може, вона почує. Коли абсолютно недоречним запитанням Спонсор назавжди перевертає моє життя і вибиває всі наміри з моїх рук — нічого я їй не скажу, не пообіцяю кіношне «я завжди буду поруч», просто піду:

— Слушайте, а у вас есть кто-то в детдоме, кто сносно знает язык?

— Какой язык?