Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Втім, навіть коли я старався не думати про погане, коли мені тижнями вдавалося не згадувати Лізку, коли я геть забув Вамбу, який, певно, вже опинився у дитячій колонії, я вже і направду забув, без зусиль, коли я навчився швидко перемикати новини, тільки-но мені здавалося, що вони надто зачіпають за живе, навіть тоді — іноді траплялися рецидиви.
Були й такі видіння, від яких новини, навпаки, допомагали. Снився мені один хлопець, малий ще, здається, років семи. Співчувати йому було тяжко, неможливо майже: маленьким клубочком ненависті — ось ким був хлопчик Ваня. Ненавидів усіх, без розбору, колишніх сусідів-чеченців і військових-росіян. Уявляв, як знайде мертвого з автоматом, навчиться стріляти… Стрілятиме високо, аж у літаки і вертольоти. У такі, на яких він мріяв літати, коли виросте — ще раніше мріяв, до того, як пролетіли над Грозним із ревом прекрасні й могутні крилаті створіння, і здурілі люди побігли вулицями у гірких димах, а батьки Вані не побігли, не повернулись з базару, де торгували городиною, — так і розвіялись у задимленому повітрі чужого краю, як не було.
Врубати телевізор — краще новини. Побільше новин! Наші (російські — це ж, здавалося, все ще наші!) війська — хоробрі, славні, доблесні — ідуть у наступ на кривавих бойовиків, рятують мирне населення — та що там — увесь світ! А отже, все буде добре. Хлопчика Ваню знайдуть якісь соціальні служби. Знайшли ж мене Єлизавета і Спонсор — і у Вані теж все складеться. Тож врубати тєлік, гучніше! Як не допоможуть новини й серіали — у Спонсора багато цікавих відеокасет… Та й реальних дівчат у коротких сукнях так легко знайти, всього лише ув’язатись за Спонсором до бару — нехай радіють його барани, що їм є кого повчити веселощів.
А потім Спонсор дізнався, хто я…
Крізь мертвий вахтерський сон я чув: щось відбувається. Звиклий мат. Постріли! Тупіт ніг сходами на другий поверх, туди, де моя затишна схованка, моя каптьорочка з «Панасоніком».
— Открой! — прохрипів Спонсор.
Душа втекла в п’яти — дурний вислів, але, здається, дуже точний, таки втекла.
Тут треба пояснити, що каптьорка моя була прикрита не дверима — рухомою стінкою із книжковими полицями, книжки з яких ніхто ніколи не брав до рук. Потрапити всередину мого сховища непоміченим — означало реальну можливість врятуватися… Це з одного боку. А з іншого — якщо непоміченими ми не лишимось, то… Ні-ні, мені ще рано помирати, мені й двадцяти немає.
— Открой, Костя, гад!
Дилема. На розв’язання морально-тактичної задачі секунди. Відчинити і врятуватись через вікно? Але третій поверх, та й ззовні, мабуть, на Спонсора вже чекають, чи то воїни чужої «пєхоти», чи то чимось ображені свої, чи чортзна-хто ще, але точно не в доброму гуморі.
Ні, я не був героєм, не був навіть другом цьому чоловіку із вічною триденною щетиною на похмурому обличчі, холодком в очах і татуюванням на правій руці — загадковому Спонсору. Я боявся його не менше, ніж тих, хто поранив його і гнав, як одурілого звіра, що раптом обернувся на жертву, закривавленого, коридорами власного офісу. Такий, як Спонсор, взагалі не повинен був тікати! — такі перемагають легко, завжди неймовірно легко, принаймні для підлітка, який захоплено спостерігає збоку — а я спостерігав, і єдине, що здавалось мені незбагненним, не вписувалось в образ героя у чорній шкіряній куртці, було те, що він ніяк не покарав мене за той перший вечір з проваленими переговорами, а дав трохи валюти «на підручники» і взяв під свою опіку… І от тепер начистоту. Спонсор був для мене тим, чим і належить бути будь-якому спонсору — джерелом фінансування. Тож я мав прийняти рішення: до того, як переслідувачі позбавлять мене єдиного із засобів існування.
Я повернув ключ в замку, відсунув важку конструкцію із нечитаними книжками і втягнув Спонсора досередини.
Спонсор дихав так важко, що, здається, саме його дихання, як ніщо інше, могло видати наш сховок. Я сидів, привалившись до щойно зачиненого проходу; брита, закривавлена на лівій скроні голова лежала у мене на колінах. Кров була всюди — в мене на руках, на джинсах, на підлозі. Він дихав усе рівніше — я теж. Може, минеться? У Спонсора було цілком людяне обличчя: правильний ніс, карі очі, велика родимка на щоці, під щетиною, і довгі, дівчачі вії. Взагалі-то, крім безлічі «поганял», у Спонсора було ім’я — Саша. Просте. Ніхто його так не кликав, звичайно, але так його колись назвали батьки — звідкись я знав про це (може, він сам казав?). У нас його зазвичай звали шефом, а я так і записав його у свою пам’ять, як вперше почув від Єлизавети, — «Спонсор». Тепер чомусь згадав тільки, що він Саша — може, тому, що Саша помирав так близько від мене, а ніхто ще так не робив…