Літа зрілості короля Генріха IV

— Що ж, бог із вами, бароне Біроне, — Анрі назвав його по-давньому, як протягом двадцяти років спільних небезпек і знегод. Та ніхто вже цього не чує — Ви розумієте, що я сказав?

Ні.

Тут-таки в передпокої Бірона взяли під арешт. Він незграбно вдав, ніби вважає це за поганий жарт, і далі грав роль оббреханої безвинності — і в Бастілії, де якийсь чернець іще раз наказав йому мовчати про все, і на суді, попри всі наочні докази і власноручні його листи, що виказували провину. Він сторопів, побачивши ті листи, і все ж розлючено відмагався від них. Він розраховував, що тиск із боку змовників та чужоземних держав змусить короля відпустити ного. Його спільники сильні й сміливі, судді побояться їхньої помсти й не засудять Бірона. Серед них самих є прибічники давньої Ліги, а вона тепер ожила, ніби єретик ніколи не перемагав її, ніби років правління цього короля й не було зовсім.

На шляхах знову стало небезпечно, шість сотень родичів оскарженого приїхали з Гасконі, озброєні банди чинять напади. Того викажчика, що подав письмові докази, вбито в самому Парижі, хоч його й охороняли, і вбивцям дали втекти. Королю Анрі потрібна вся його велика відвага; для того, щоб судити зрадника, — ще більша відвага, ніж для відсічі ворогові, якби той удерся до країни. Ворог буває найстрашніший тоді, коли він здалеку підриває країну, підготовляє завоювання грішми, друкованими пасквілями, розпалюванням внутрішніх чвар.

Анрі мусив це пережити: всі його досягнення, умиротворення й розквіт королівства все ж не врятували його від того, що йому тоді довелось покинути свою столицю й вичікувати за її мурами, з ногою в стремені. Не зрадник, а король мусив утікати. Свого міністра Сюллі він наполегливо остерігав, щоб той не дався в руки змовникам, бо тоді вони скористаються ним як заручником за Біронове життя. Роні, звичайно, вжив заходів остороги і, напевне, по-своєму розважив, що тільки неправедне діло може спиратись на злочини, — адже вони не мають коріння. Виростає і вкорінюється тільки велич, тільки володіння, і те, й друге дбайливо виплекане, і плекав його найкращий слуга. Та хоч би як багато міг здійснити такий міністр, королівство належить не йому. Його велич — це велич його владаря, а він сам у найгіршому разі може попасти ворогам у руки. Один лиш Анрі тоді, з ногою в стремені, осягнув ненадійність, тимчасовість усього свого набутку та й самого свого життя. Поки що він його зберігає,— а на те, що далі, розраховують дурні. Те, що він пережив у ті дні,— це нескінченні дванадцять опівнічних ударів годинника.