Сповідь відьом

— Не розумію, що він у тобі знайшов, — ображено пхикнула вона. — Чим ти його привабила? Може, тим, чого Герберт забув мене навчити?

— Жульєт, відпусти її. — Метью не зробив ані руху в моєму напрямку через побоювання, що вона легко, як сірник, зламає мені шию, але я помітила, як напружилися його ноги від зусилля втриматися на місці.

— Спокійно, Метью! — Жульєт нахилила голову.

Я заплющила очі, впевнена, що зараз відчую на шиї її зуби.

Та натомість вона притиснулася до мого рота своїми холодними губами. Поцілунок Жульєт був навдивовижу байдужим, хоча вона й лоскотала у мене в роті язиком, намагаючись викликати реакцію у відповідь. А коли я не відповіла їй, вона роздратовано пирхнула.

— Це мало допомогти мені розібратися, але чомусь не допомогло. — Жульєт штовхнула мене вбік Метью, але притримала за руку, притиснувши до моїх вен гострі, мов бритва, нігті.

— Поцілуй її. Мені треба знати, чим вона тебе приворожила.

— Може, облишимо це, Жульєт? — спитав Метью, ловлячи мене у свої прохолодні обійми.

— Я мушу вчитися на власних помилках — так казав Герберт, коли ти кинув мене у Нью-Йорку. — Жульєт прикипіла до Метью таким хтиво-пожадливим поглядом, що у мене аж мурашки поза шкірою побігли.

— То було понад сто років тому. І якщо ти досі не зрозуміла власної помилки, то вже ніколи не зрозумієш. — Хоча Метью спрямував свій гнів не на мене, я аж відсахнулася, відчувши його силу. Він кипів гнівом, що йшов від нього густими хвилями.

Жульєт уп’ялася нігтями мені в руку.

— Поцілуй її, Метью, або я пущу їй кров.

Вільною рукою він погладив мене по щоці й зобразив на своєму обличчі подобу усмішки.

— Усе буде добре, серденько. — Зіниці Метью стали маленькими цятками у сіро-зеленому морі. Погладжуючи моє підборіддя великим пальцем, він прихилився і ледь торкнувся моїх губ. Його поцілунок був повільним та ніжним — як доказ щирого почуття. Жульєт холодно спостерігала за нами, не пропускаючи анінайменшої деталі. Коли Метью відхилився від мене, вона підкралася трохи ближче.

— Ага, зрозуміло, — ображено сказала вона з гіркотою в голосі. — Тобі подобається, як вона реагує на твій дотик. Але я не можу відчувати так, як вона, бо я — не теплокровна!

Я бачила гнів Ізабо і безжальність Болдвіна. Я відчувала відчайдушність Доменіко і клубок зла, довкола Герберта. Але Жульєт була інакшою. У ній зламалося щось фундаментальне.

Відпустивши мою руку, вона відстрибнула так, щоб Метью не зміг її дістати. Він стиснув мій лікоть і легенько, майже непомітно штовхнув у стегно, мовчки даючи мені ще один наказ тікати.

Але я не збиралася полишати свого чоловіка наодинці з вампіркою-психопаткою. Моє єство протестувало. Хоча ні відьмовій, ні відьмовода не могли вбити б Жульєт, їхньої сили вистачить для того, щоб відволікти її та мати час для втечі. Але обидві сили відмовлялися коритися моїм мовчазним наказам. А всі заклинання, які я вивчила за останні кілька днів — нехай і недосконало, — враз повилітали з моєї голови.