Сповідь відьом

Вітер змінився, і обличчя Метью набуло суворого виразу.

— От чорт, тільки не це! — Його пальці швидко застрибали по кнопках, набираючи два слова, а потім він швиргонув телефон у найближчі кущі.

«SOS. Жульєт».

Метью обернувся і вхопив мене за плечі.

— Скористайся своїми здібностями. Ноги в руки — і тікай мерщій до будинку. Негайно. Це не прохання, це наказ, Діано.

Мої ноги заклякли і не хотіли коритися йому.

— Я не знаю як. Я не можу.

— Зможеш. — Метью, ставши спиною до лісу, притиснув мене до дерева і поклав руки мені на плечі. — Герберт познайомив мене з цією вампіркою дуже давно. Їй не можна довіряти, її не можна недооцінювати. Ми проводили разом час у Франції у вісімнадцятому сторіччі, а також в Новому Орлеані у сторіччі дев’ятнадцятому. Згодом я все поясню. А тепер — тікай.

— Я без тебе не піду, — затялася я. — І хто така Жульєт?

— Це я, Жульєт Дюран, — долетів згори мелодійний голос із легким французьким та ще незрозуміло яким акцентом. — Ми обидва вмить позадирали голови. — Ну й наробили ви удвох лиха!

На товстій гілляці сусіднього клена сиділа неймовірно красива вампірка. Молочна шкіра з кавовим відтінком, волосся, що сяяло дивовижною сумішшю каштанового та мідно-золотистого. Вбрана в кольори осені — коричневий, зелений та золотавий — вона була ніби продовженням дерева. Високі вилиці, величезні карі очі й величезна сила в оманливо тендітній фігурі — в цьому я анітрохи не сумнівалася.

— Я за вами стежила — і підслуховувала. Ваші запахи геть усі переплелися. — Вона докірливо зітхнула.

Я не встигла побачити, як вампірка стрибонула з дерева, але Метью помітив. І перемістив своє тіло так, щоб прикрити мене в момент її приземлення. Коли Жульєт торкнулася ногами землі, він вишкірився на неї. Та вампірка не звернула на нього анінайменшої уваги.

— Я хочу обдивитися її. — І, трохи піднявши підборіддя, вона витягнула голову праворуч, щоб краще мене бачити.

Я нахмурилася.

Вампірка теж нахмурилася.

Метью затремтів.

Я тривожно поглянула на нього, і вона спрямувала свій погляд туди ж, куди і я.

Жульєт повторювала кожний мій порух. Її підборіддя випиналося під тим самим кутом, що й моє, голова була нахилена однаковісінько з моєю. Я наче в дзеркало дивилася.

Хвиля паніки накотилася на мене, а в роті стало гірко. До горла підкотився клубок, і я глитнула. Вона глитнула теж. Її ніздрі роздималися. Раптом вона розсміялася — різко і дзвінко, немов діаманти розсипала.

— Ну то як ти опирався спокусі, Метью? — спитала Жульєт і повільно втягнула носом повітря. — Зачувши її запах, ти мав здуріти від голоду й бажання. Пам’ятаєш оту перелякану молодицю, за якою ми кралися в Римі? Вона мала дуже схожий запах, дуже схожий.