Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— То так, — у свою чергу підтвердив Тумнус, — бо не далі, як учора, довелося мені вечеряти з великим візиром — і що ж, відчуття мої від тієї зустрічі теж були не з приємних. Під час вечері він мене питає, чи до вподоби мені Ташбаан. Насправді тут набрид мені вже кожен камінь, та я людина чемна, тож і кажу, мовляв, у розпал літа взнаки дається спека, а я ж бо виріс у лісах, то й серце моє залишається там, де прохолодна тінь дерев та росяні трави. У відповідь він посміхнувся, та посмішка його нічого доброго не віщувала. І мовив він: «О, не журися, мій цапоногий друже, бо незабаром прийде час, коли ти знову побачиш свої ліси, де зможеш танцювати досхочу, хоч від заходу до світанку, та баш на баш: ми вам свободу, а ви нам — наречену, аби наш принц не дуже сумував».

— Невже він збирається взяти мене силоміць? — скрикнула Сьюзан.

— Саме цього я і боюся більш за все, — обізвався Едмунд, — бо якщо візьме силоміць, то візьме вже не за дружину, а як рабиню…

— Невже він наважиться на таку віроломність? Чи той тісрок гадає, ніби наш брат, Великий король Нарнії, йому таке пробачить?!

— А й справді, сір, — підтримав королеву Перідан, — хіба вони забули, що в Нарнії достатньо і мечів, і списів, та й стріл із луками вистачить на всіх.

— На жаль, — похитав головою король, — вважаю я, що не наводить страху на тісрока наша маленька Нарнія, а ми для нього не більше, ніж така собі віддалена земля, яка лише через недогляд досі є вільною на кордонах великої імперії. А зазіхає він на неї вже давно. Саме тому закралася в мене підозра, що ваш, так би мовити, залицяльник, люба сестро, але насамперед спадкоємець остраханського трону, насправді з’явився до нас у гості не залицятися, а з далекоглядною метою: відмову вашу тісрок розцінює як привід, аби піти на нас війною. Бо ми для нього, так само як Древляндія, більмо на оці, а коли так, чому б не захопити нас разом?

— Нехай лише спробує, — крізь зуби мовив другий гном. — На морі ми ладні дати бій хоч зараз! А на землі… хай спершу пустелю перетне!

— Кх-кх… кхоли я був іще юним воронятком, літав я через ту пустелю, сір, — озвався ворон, і Шаста одразу ж нагострив вуха, — літав, та ще й не раз. Так от: якщо тісрок відправить своє велике військо через відому декому велику оазу, те військо, якщо й дійде до кордонів Древляндії, навряд чи буде великим. Оази воно досягне вже на перший день увечері, якщо, звичайно, вирушить зрання, та річ у тому, що єдине, що велике в тій оазі, — то лише назва. А джерело ледве наповнює таку собі калюжу — ані воякам попити, ані коней напоїти. Та є ще інший шлях…

Шаста затамував подих.

— …той шлях починається від долини Царів і пролягає на північний захід. За день шляху від гробниць починаються гори. У тих горах треба вгледіти двогорбу вершину, що зветься Кирдик-Баш. Туди й прямувати. І ще за день, а може, що й менше, шлях приведе тебе до ущелини серед кам’яних стрімчаків — ущелини настільки вузької та непомітної, що можна проїхати повз неї хоч тисячу разів і не побачити. А навіть якщо й потрапити в ту ущелину випадково, проїхати нею до місця, де розгортається щось схоже на долину, то не побачить випадковий мандрівник ані зеленої трави, ані джерел, ані інших ознак близької ріки. Але вона там є. Саме та ущелина і виведе тебе до стрімкої та бурхливої річки, а там уже берегом, берегом — до Древляндії рукою докинути.