Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

І знову ж таки Шаста не знав, що й сказати, бо все, що він спромігся б сказати, могли використати проти нього.

— Мовчимо, значить… — зробив висновок король. — У такому разі скажу я. І скажу прямо: відмовчуватися, принце, коли завинив, це навіть гірше, аніж крадькома полишати палац. І скажу чому: втечу ще можна хоч і не виправдати, та хоча б зрозуміти, мовляв, хлоп’яча витівка, та ваше мовчання нічим, окрім як боягузтвом, пояснити не можна. А боягузтво — то найогидніша риса, що не личить синові короля Древляндії. І що ж ви тепер голову похнюпили та ледь ногами перебираєте, мов отой остраханський раб?

Докори ранили болючіше за удари батога. Зі свого боку Шаста розумів, що принц, про якого йшлося, мабуть, теж не заслуговував на ті докори і, мабуть, знав би, що відповісти. Та відповісти міг лише сам принц, а не він, Шаста, який і рота боявся розтулити.

Досі відчуваючи на собі сильні руки чужоземців, Шаста змушений був підкоритися долі. Вузенькою вуличкою вони видряпалися кудись нагору, злетіли старими ходженими сходинками іще вище, а потім пірнули в непомітну арку в білій стіні з двома високими темними кипарисами обабіч. Одразу ж за аркою було подвір’я з мармуровим басейном, наповненим по самі вінця чистою прохолодною водою, посередині якого бив, розбризкуючи дрібні краплі, фонтан. Навкруги, серед зеленого газону, росли помаранчеві дерева; з чотирьох боків по білих стінах, що оточували подвір’я, вилися троянди. Гамір, курява та тиснява нижніх вулиць раптом зникли, Шаста і згадувати про них забув. Та не встиг він як слід роздивитися навкруги, як його, підхопивши під руки, швиденько потягли через усе подвір’я до темного отвору в стіні, що слугував, либонь, чорним ходом до палацу. Оповісник залишився зовні, а Шасту потягли далі прохолодним коридором, де після розжареної бруківки пройтися босоніж було задоволенням. Ще одні сходи — і Шаста аж очима заблимав: він стояв у просторій залі, пронизаній світлом із навстіж прочинених вікон, які виходили на північ, запобігаючи прямим сонячним променям та зберігаючи таку бажану тут прохолоду. На підлозі від стіни до стіни простягався барвистий килим, у якому ноги потопали, наче в моріжку. Таких килимів Шаста ніколи і в очі не бачив, а про те, аби ними розгулювати, — і казати було годі. Впритул до стін довгими рядами стояли низькі кушетки із безліччю вишитих подушок, і на кожній з них хоч хто-небудь, та сидів. Взагалі, кімната була повна людей з тією, однак, обмовкою, що деяких із них якщо вже й називати людьми, то лише в певному розумінні цього слова.