Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Маме!
Юра бачив, як рвонувся Павлик, кинувся набік, якось комічно зігнувся, схопив камінь:
– Убивці!
Шарахнув постріл, одбився в мертвих шибах, хитнулися кучері вороні… і тихо пестили замерзлі тротуари…
Дві постаті подалися геть, по-п’яному лаючись.
…Вітер літав, і шуміли дроти… Це не змора нічна душила горло, це реальна справжня ніч зап’ялася чорним оксамитом, шуми вколисала, захмарила думки.
Над ранок вітер стомився. Вулиці відпустили струни. Хмари розірвались, а в блідому заході кривава рука свої кістляві пальці простягла над заспаним містом: де б уп’ястися своїми пазурами?
Він все ходив цілу ніч – крізь вороні кучері, як через гілля в маю, рвалося нестримано й дзвеніло-дзвеніло:
– Маме…
Пом’яте, хмільне місто протирало безсонні очи. Поодинокі верталися з грабунків та оргій, а небо було свіже-свіже, по-морозному.
На Катерининській Юра зайшов до пивниці, душила спрага. Попросив пива.
– Гілецький! – гукнув хтось з дальнього кута.
Юра підійшов до столика, над яким зігнулися сірі постаті в погонах.
– Хто кликав?
– Не пізнаєш?
– Модесте!
Раптом перед душею повстав цілою істотою велетенський поплутаний, нерозгаданий кошмар…
– Яким чином? Ти… офіцер… білий?..
– А яким чином ти провокатор? – пробасив до жаху знайомий голос. Голос, що за спиною ганявся і, здавалося, сховатися від нього даремно.
– Ти, любчику, не пізнав мене вночі, а я ображатися не звик. Тільки брехати погано – ніяких бриліянтів у цієї голоти нема й не було!
Прокляття застигло в Юринім горлі. Якесь величезне, чорне тіло впало на душу, борсалось і душило.
– Ти! Ти…
– Я зробив тобі послугу і вбив твого ворога, а тая тут за стінкою бриліянти заробляє… Ха-ха-ха!..
Перше бажання – накинутись і розірвати цю потвору – народилося й розтануло в світанковій сутіні…
По сходах Юра кинувся в сусідню хату.
Чорна й тонка постать непорушно стояла перед вікном з заламаними руками.
Це ті причинні очи втопилися в Юриних очах, це її причинні очи чекали порятунку й утіхи.
Обличчя Галки було страшне й строге, немов із білого мармуру вибите, коси розсипались безладно на груди й рамена, а очи, ті очи, очи Галчині запали глибоко-глибоко й світилися божевільним вогнем.
Вона пізнала його не зразу. Далі впала долі до його ніг і цілувала його чоботи. З риданням вирвалися слова, ясні, немов цей морозний ранок:
– Гілецький! Дістаньте мені бриліянти!
Далі чув, немов вітер знову зірвався і вдарив у зелені шиби, перейнятого тютюном і димом шинку:
– Маме!..
Чорний оксамит, м’який, як літня з липою ніч у містечку, закутав душу. Юра зомлів…
VIII
Morituri
– Миколо Степановичу, а Миколо Степановичу! – добивався в двері Калістрат.
– Заходьте, – відповів Микола, поклавши ручку на стіл та одхилившися на спинку фотеля.
І той увійшов блідий та постарілий, тягнучи за собою непокірні капці.
– Миколо Степановичу, голубчику, може, й ми теє… на деякий час підемо…
– Куди?
– Та з городу. Усі ж, голубчику, тікають. Армії вже за мостом, а з червоними, кажуть, сами китайці, всіх, кажуть, ріжуть – і дітей, і жінок, усе палять! Город спорожнів, аж сумно стає – ні тобі душі живої.
– А вам ще довго жити б хотілося?
– Та ви не смійтеся, Миколо Степановичу! Я знаю – ми ж нічого… та хіба ж вони розбиратись будуть!
– Калістрате Калістратовичу, ви ж єрунду мелете!
– Таж кажуть… всі ідуть. Ходімо-бо, – просив жалісно та слізливо. – О! Чуєте?
Десь недалеко бахнув вибух і луною відізвався в далині.
– Ідіть, я не піду. Я не піду, Калістрате Калістратовичу, я маю роботу…
– Ну, тоді прощавайте, – підійшов старий до столу, – не згадуйте лихом.
Нахилився й поцілував у голову, а гаряча стареча сльоза впала Миколі на щоку.
Пішов. Довго вовтузився за стіною, далі рипнули двері й усе стихло. Тільки десь далеко-далеко музично та чітко співали кулемети.
Хвилинку Микола дивився на таємничі морозяні ялинки по шибах, що вигравали правдивими бриллянтами під скісним парусом зимового сонця, далі взяв ручку й писав:
«9-го грудня.
Учора на мості стрів Юрка. Коли окликнув його, він увесь здригнувся, зблід, як полотно й кинувся тікати від мене. Я теж пішов у інший бік. Мені не було боляче. Цього й треба було сподіватися. І хіба цікаві факти, що призвели його до зневіри, до недовір’я, до ляку переді мною? Важно те, що він знайшов сили пірвати рабський ланцюг, що в’язав його до мене.