Джерело
- Автор: Рэнд Айн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-55-5
- Переводчик: Елена Замойская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Джерело». Краткое содержание книги:
— Тут інше. Мені не подобається, коли це роблять систематично, з певною метою, наче багато маленьких струмочків течуть собі, цілком невинно, а незабаром утворюють невеличкий потічок, і якоїсь миті…
— Алво, в тебе манія переслідування?
— Мені це не подобається. Усе було добре, коли люди жартували з приводу його яхт, жінок і кількох скандалів на муніципальних виборах — але його причетності ніколи так і не вдавалося довести, — квапливо додав Скаррет. — Але мені не подобається цей новий інтелігентський жаргон, що поширюється: Ґейл Вайненд — експлуататор, Ґейл Вайненд — пірат капіталізму, Ґейл Вайненд — хвороба епохи. Це все купа нісенітниць, Еллсворте, але в цих нісенітницях приховано динаміт.
— Це лише новий спосіб висловлюватися про старе, не більше. Крім того, я не можу відповідати за політику журналу тільки тому, що вряди-годи продаю їм статті.
— Так, але… Це не зовсім те, що я чув.
— А що ти чув?
— Я чув, що ти фінансуєш цей бісів журнал.
— Хто, я? Яким коштом?
— Ну, не ти особисто. Але я чув, що ти запопав юного пияка Ронні Пікерінґа, щоб вкласти їм до рук зброю на сто тисяч «зелених», і саме тоді, коли «Нові кордони» докотилися до останньої межі.
— Чорт, та це ж заради того, щоб витягнути Ронні з найдорожчих кабаків міста. Малий докотився до ручки, треба було дати йому мету в житті. Щоб він витратив 100 тисяч доларів на щось краще, ніж на вродливих хористочок, які усе одно витягнули б з нього ці гроші.
— Так, але ти міг додати невеличку умову до подарунка, замовити слово редакторам, щоб вони й близько не підходили до Ґейла Вайненда, бо інакше…
— «Нові кордони» — це не «Знамено», Алво. Це журнал із принципами. Там не просять редакторів про послуги і не кажуть їм «бо інакше».
— У нашій грі, Еллсворте? Кого ти обдурюєш?
— Якщо це тебе заспокоїть, я розповім дещо, чого ти ще не чув. Це не для оприлюднення — все було зроблено через багатьох посередників. Чи знаєш ти, що я намовив Мітчелла Лейтона придбати гарненький, жирненький пакет акцій «Знамена»?
— Ні!
— Так.
— Господи, Еллсворте, це ж чудово! Мітчелл Лейтон? Ми можемо використати його потенціал і… Зажди хвилинку… Мітчелл Лейтон?
— Авжеж. А що не так із Мітчеллом Лейтоном?
— Хіба це не той молодик, який не може перетравити дідусів спадок?
— Дідусь залишив йому шалено багато грошей.
— Так, але ж він йолоп. Це той, що був йогом, потім вегетаріанцем, потім унітаристом, потім нудистом — а зараз вирушив до Москви будувати палац для пролетаріату?!
— То й що?
— Але ж, Господи, — червоний серед акціонерів?
— Мітчелл не червоний. Як можна бути червоним із мільярдом доларів? Він лише блідо-рожевий. А радше жовтий. Але в серці — мила дитина.
— Але — акціонер «Знамена»!
— Алво, ти віслюк. Хіба не ясно? Я переконав його розмістити частину грошей у хорошу, солідну, консервативну газету. Це вилікує його від рожевих переконань і скерує в правильному напрямку. Крім того, чим він зашкодить? Твій дорогенький Ґейл має контрольний пакет акцій, хіба ні?
— Ґейл про це знає?
— Ні. Любий Ґейл останніх п'ять років не був таким обачним, як зазвичай. І ти йому краще не кажи. Побачиш, як поведеться Ґейл. На нього слід трохи натиснути. А для цього потрібні гроші. Будь люб'язним із Мітчем Лейтоном. Він може знадобитися.
— Так, правда.
— Таке і є. Розумієш? Я не зрадник. Я допоміг миршавенькому ліберальному журнальчику, як-от «Нові кордони», але організував значно суттєвіше вливання готівки до фортеці заклятого капіталізму, як-от нью-йоркське «Знамено».
— Саме так. Достобіса порядний вчинок, враховуючи, що сам ти радикал.
— Ще хочеш поговорити про мою нелояльність?
— Думаю, ні. Припускаю, ти залишишся зі «Знаменом».
— Звісно, залишуся. Чому б і ні, я люблю «Знамено». Я зроблю для нього все що завгодно. Я віддам за нього своє життя.
8
Міряючи кроками безлюдний острів, закинута на нього людина думками припнута до далекої землі; у своєму пентхаусі, з вимкненим телефоном, Вайненд і Домінік забули про п'ятдесят сім поверхів під ними, про сталеві колодязі ліфтів, замкнених у граніт — їм здавалося, що їхній дім висить у космосі, що це не острів, а планета. Місто залишилося дружнім краєвидом, абстракцією, зв'язок з якою неможливий — воно було наче небо, видовище, що ним можна захоплюватися, але яке не має прямого зв'язку з їхнім життям.