Джерело

— Але ж, Ґейле, тобі все те було ненависне.

— Абсолютно. То й що? Було важко лише спочатку — коли ти сказала про це в машині. Згодом я навіть радів.

Він говорив спокійно, відгукуючись на її щирість; вона знала, що він залишає вибір за нею — і скориться: мовчатиме чи зізнається у всьому, в чому вона захоче, щоб він зізнався.

— Чому?

— Ти не помітила своєї головної помилки, якщо це була помилка. Ти не прагнула б примусити мене страждати, якби я був тобі геть байдужим.

— Ні. Це не була помилка.

— Ти програєш з гідністю, Домінік.

— Думаю, Ґейле, це я теж підхопила від тебе. І я хочу тобі за дещо подякувати.

— За що?

— Що ти заборонив писати про наше весілля у своїх газетах.

Він пильно подивився на неї та усміхнувся:

— Не в твоїй манері дякувати мені за це.

— Не в твоїй манері було це робити.

— Я мусив. Але думав, ти розсердишся.

— Варто було б, але не вийшло. Дякую тобі.

— Чи можна бути вдячним за вдячність? Це доволі важко висловити, Домінік, але саме це я відчуваю.

Вона розглядала м'яке світло на стінах кімнати. Освітлення було частиною інтер'єру, надаючи стінам особливої текстури, увиразнюючи матеріал та колір. Вона думала, що за цими стінами є й інші кімнати, яких вона ще не бачила, але які відтепер належали їй. І впіймала себе на думці, що хоче, щоб вони їй належали.

— Ґейле, я ще не запитувала, що ми робитимемо зараз. Ми поїдемо кудись? Чи в нас буде медовий місяць? Кумедно, але я навіть не думала про це. Я думала лише про весілля і ні про що інше. Начебто я зупинилася на цьому, а ти подбаєш про решту. Це теж не в моєму стилі.

— Але й не на користь мені. Пасивність — це невтішна ознака. Не для тебе.

— А може й втішна — якщо мені це подобається.

— Можливо. Хоча це не триватиме довго. Ні, ми нікуди не їдемо. Хіба що ти хочеш.

— Ні.

— Тоді залишаймося тут. Іще один своєрідний виняток із правила. Саме для тебе і для мене. Відхід завжди був утечею — для нас обох. Цього разу ми не втікаємо.

— Так, Ґейле.

Коли він обійняв її та поцілував, вона зігнула руку між його та своїм тілом і поклала її на своє плече — і відчула, як до її щоки доторкнувся зів'ялий букет жасмину на зап'ястку; аромат досі тримався, як ніжне нагадування про весну.

Увійшовши до його спальні, вона виявила зовсім не те місце, що бачила на фотографіях в численних журналах. Скляної клітки вже не було. Кімната, створена на її місці, нагадувала льох без єдиного вікна. Вона була освітлена й кондиційована, але ззовні не проникало ні світло, ні повітря.

Вона лежала в його ліжку, притиснувши долоні до прохолодного шовкового простирадла, не дозволяючи своїм рукам поворушитися і доторкнутися до нього. Але її сувора байдужість не пробудила в ньому безпорадного гніву. Він зрозумів і засміявся. Вона почула, як він сказав — грубувато, ні на що не зважаючи, насмішкувато: «Нічого не вийде, Домінік». І вона знала, що цього бар'єра між ними не втримати, що вона не має сил утримувати його. Вона відчула реакцію свого тіла, відповідь на голод, сприйняття, задоволення. І подумала, що річ не в бажанні, не в самому сексуальному акті, а в тому, що чоловік — це життєва сила, на яку жінка лише реагує, що чоловік має життєву, первинну силу, і що злягання є просте ствердження цього, і що вона віддається не цьому актові чи чоловікові, а силі, закладеній у ньому.