Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Що за дивовижне місце, скажу я вам! — у захваті вигукнув він.

— І не кажи, — кивнув Ігого, — та я бажав би опинитися від нього якнайдалі, хоча б на тому боці міста, серед мертвих царів. А там — на північ і до Нарнії!

Цієї миті здалеку долинув тягучий сумний та тремтливий звук, від якого, здавалося, здригнулося все навкруги. Він швидко набирав сили, поки не наповнив собою всю долину. Оговтавшись, Шаста збагнув, що насправді в тих диких звуках є якась музика, але така гучна та пронизлива, що вселяла мало не тваринний жах.

— То сурми Ташбаана дають сигнал до відкриття міської брами, — повівши вухом, сказав Ігого, — ми опинимося біля неї вже за хвилину. А тому, Аравіс, зігни спину, голову — похнюп, ногами пересувай так, ніби на них гирі, очей не підіймай, бо, як на мене, ти схожа на принцесу, тільки чомусь одягнену в лахміття! Уяви, ніби все твоє життя тебе шпиняли та лаяли на всі заставки, а за найменшу провину саджали в колодки.

— Чиє б нявчало, — пирхнула у відповідь Аравіс. — Комусь теж не завадило б похнюпити голову та вигнути шию, бо зараз він має вигляд бойового коня, який щойно вивалявся в багнюці та намагається вдавати із себе селянську шкапу.

— Тихіше! — шикнула на них Гвін. — Ми вже майже прийшли.

Що ж, так воно й було. Тепер вони стояли на березі річки, і вода хлюпалася вже біля самих ніг — залишалося перейти довгий міст із темними кам’яними арками. На воді весело вигравали ранкові сонячні зайчики; праворуч, ближче до гирла річки, виднілися верхівки корабельних щогл, а за мостом вервечкою тягнулися подорожні, здебільшого селяни: деякі вели за вуздечку віслюків та мулів з поклажею, інші просто несли кошики на голові. Діти й коні приєдналися до потоку, що рухався до міста.

— Що сталося? — прошепотів Шаста на вухо Аравіс, побачивши в неї на обличчі якийсь незнайомий, майже чужий, вираз.

— Добре тобі, для тебе Ташбаан — лише порожній звук, — так само пошепки відповіла Аравіс, — а я… я мала б в’їжджати в місто з почтом й охороною, із солдатами попереду та рабами позаду, та не пішки, а в паланкіні. А від міської брами мене б бігом віднесли до самого палацу тісрока — хай будуть вічними його літа! — на звану вечірку… А що замість того? Потайки, серед якихось селян… Тобі цього не зрозуміти!

Цього Шаста дійсно не зрозумів. «Що за дурниці?..» — знизав плечима він.

На дальньому краю моста, де фортечний мур, вежа з прочиненою брамою здавалася маленькою та вузькою, але це тільки тому, що до неї було ще далеко, і тому, що вона була набагато вища, ніж той берег, де вони ступили на міст; обабіч брами, опираючись на списи, стояла дюжина охоронців — по півдюжини з кожного боку. Дивлячись на них, Аравіс мимоволі подумала про те, як вони тут вишикувалися б струнко, як на параді, коли б дізналися, чия вона донька. Усі інші, звісно, про те й не думали, а думали лише про те, як би прослизнути повз варту без зайвих питань. На щастя, вартові питань і не ставили, лише один із них, ухопивши морквину просто з кошика, що селянин тримав на голові, кинув її в Шасту та грубо розреготався: