Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Тому М. Шаповал доходить висновків, у основі яких критична оцінка якостей проводу Української революції. Хоч автор не називає жодного прізвища, вони досить легко вгадуються будь-ким, хто хоч трохи орієнтується в українській історії: «Не кажи «я сам», а «ми гуртом», вибірай собі справжніх провідників. Не вибірай того, що лише вміє історію писати, а бери того, що може історію робити. Писати історію і її робити — це два ріжні фахи. Не бери письменника, що вміє писати гарні романи про кохання, а бери того, хто вміє організувати і вести партію, військо, кооператив, школу, газету, підприємство; хто знає, що таке суспільство, будівництво — не на словах, а на ділі; хто знає кого треба визволяти, від чого і від кого, яким шляхом і во імя чого.
Не бери руського генерала і поміщика, бо хто в руки ворога передає владу, той в його руки передає свою свободу. Не бери попа, бо він во імя бога і церкви держатиме тебе в неволі ще тисячу років, як вже продержав тисячу літ. Не бери того, що кричить про свою «любов до нації», а разом з тим селянина і робітника ненавидить, визискує і з чужої праці живе — цей тебе одурить, бо не дарма сказано у Шевченка при «Посланії» з церковного старого письма: коли хто скаже, що любить бога, а брата свого ненавидить — лож єсть.
Не бери й того «соціаліста», що на словах слинить про селян і робітників, а на ділі з польською шляхтою єднається та селян і робітників продає шляхті — і це твій ворог, не йди і за тим «комуністом», що про робітничо-селянську владу кричить, а з селян і робітників останню шкуру лупить, в тюрму завдає, на шибеницю посилає, народи поневолює — і це твій ворог.
Коли навчишся ворога і в темноті одріжняти, коли організовано виступатимеш — тоді визволиш себе і Україну»1134.
І. Мазепа робить, власне кажучи, досить серйозні закиди на адресу тих українських діячів, які стояли біля витоків революції, але потім з різних причин усунулись від активної боротьби. Йдеться, передусім, про М. Грушевського і В. Винниченка. Їм він протиставляє С. Петлюру, якого вважає «історичною особою» «в українській визвольній боротьбі часів революції». На відміну від тих, у кого не вистачило бійцівських якостей, «Петлюра зостався на своїм місці, вів дальше непримиренну боротьбу проти московських окупантів. Найбільша заслуга Петлюри в тім, що він тоді врятував український фронт проти большевизму від остаточного розкладу й розпорошення: дальша боротьба української армії та праця уряду У.Н.Р. поглибили національну свідомість в українських народніх масах і зміцнили у нашім народі волю і стремління до незалежної державности.
В другу добу революції українська боротьба, під проводом Петлюри, провадилась виразно й непохитно під прапором незалежної української держави. Під цим прапором тисячі й тисячі найкращих синів України положили тоді свої голови за волю України і майбутнім поколінням залишили заповіт боротися до останньої перемоги за наш національний ідеал»1135.
Істотною вадою керівництва Української революції стала нездатність її лідерів скористатися зі сприятливих політичних обставин, які, за М. Шаповалом, виникали, принаймні, тричі: в добу Тимчасового уряду, в листопаді 1917 р. і під час антигетьманського повстання в листопаді—грудні 1918 р.1136 При цьому постійно спостерігалося одне й те саме: маси виявлялись значно радикальнішими, лівішими за своїх провідників, які, начебто за злим фатумом, саме в ці відповідальні моменти докладали всіх зусиль, щоб рухатись у протилежному від трударів напрямку.
Особливо наголошує М. Шаповал на відсутності динамізму, оперативності в діях керівників руху — «тяганину (кунктаторство), як основну прикмету українського ведення справи» взагалі1137.
Дуже тяжко позначилась на перебігу революційних подій розірваність української нації, яку не вдалося подолати ані Актом соборності 22 січня 1919 р, ані спробами державних центрів УНР і ЗУНР досягти бодай якогось порозуміння. Різноспрямовані орієнтації лідерів («краєвий патріотизм») обох утворень трагічно вплинули на всю справу визволення саме в той момент, коли для того з’явилась, здавалося, обнадійлива перспектива. Хоча влітку 1919 р. «українські вояки зійшлися з усіх українських земель для спільної боротьби за волю України, але в той же час дійшло до згубного політичного розламу українського обєднаного фронту, — сумно констатує І. Мазепа. — Наслідком того була листопадова катастрофа 1919 року. Наддніпрянський соціялістичний провід на чолі з Петлюрою намагався провадити боротьбу з московськими большевиками, рахуючись з революційними настроями, що панували тоді на Україні. Петрушевич разом з правими українськими групами уважали, що треба йти до «тіснішого порозуміння» з Денікіном, хоч він прийшов на Україну з гаслами старої «єдиної неділимої Росії».