Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
В. Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які неухильно еволюціонували в бік буржуазної державності (принагідно варто зауважити, що подібні трансформації свідомості С. Петлюри деякі автори також оцінюють як позитивне явище). І то — всупереч багатьом об’єктивним обставинам (соціальна структура українства, рушійні («ударні») сили руху тощо). В заключному розділі «Відродження нації» він пише: «Ті люди, які, йдучи за своїми власними клясовими сімпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність клясово-буржуазну, — шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кляси, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі, що цих кляс немає, що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворювати й ради неї боряться проти національної робітничеселянської державности, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народнього суду»1125.
Серйозною вадою революції стала відсутність єдності, розбіжності і навіть суперництво всередині українського проводу. «Роз’єднання українських національних сил в большевицьку добу революції виявилося не тільки в широких українських масах, але й у самому проводі української визвольної боротьби, — констатує І. Мазепа. — Після приходу московських большевиків на Україну попередні українські провідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та інші, відходять від активної участи в українській боротьбі і від’їздять за кордон. Із старих популярних провідників доби Центральної Ради на полі бою залишається тільки один Петлюра, що непохитно продовжує боротьбу з московськими окупантами. Цим Петлюра, як політичний і національний провідник, став вище від Грушевського і Винниченка, бо передбачав, що большевицький чад, посіяний московською пропагандою в українських масах, скоро розійдеться»1126.
Однією з важливих причин поразки боротьби в 1917–1920 рр. М. Шаповал вважав відсутність чіткої революційної програми, що, в свою чергу, він пов’язував з браком підготовлених кадрів керівників, ідеологів руху. Серед інших авторів один із лідерів революції детальніше намагається аргументувати висновок, що цілком поділяється його колегами: «Провідниками української революції стали випадкові люде. Наприклад: М. Грушевський — історик, вів ціле життя науково-історичну працю. Фах історика не є фах політика. Не був до революції провідником навіть малої політичної групи, через те не мав досвіду керовництва. Був відомий між українцями і лише через це був обраний на провідника. Якщо не він, то хто инший? В. Винниченко, член партії соціял-демократів, але головний фах — письменство белетристичне. Політично-керовничий досвід малий та й то одержаний в маленьких підпольних гуртках. Більше живе почуттями, ніж інтелектом, тому органічно не надається на провідника. С. Петлюра — по фаху журналіст, урядовець. У провідники попав випадково, навіть не маючи в той час того, що мали обидва попередні: де-якої популярности…Є. Петрушевич (Галичина) єдиний, що по фаху був політиком, як посол до парляменту, але провідником не був — вдача не відповідна. По світогляду політично найбільш ближче до ідеї революції стояли: Винниченко і Петлюра, яко чинні соціял-демократи…, що ж до Грушевського, то на початку революції був типовий «радикалдемократ», потім став співчувати с-рам, с-ром став (не формально) на Трудовому Конгресі, формально — в січні 1921 року, і в тім же році відмовився від боротьби. Петрушевич, як націонал-демократ, політично був ворогом соціяльної революції. По темпераменту революціонером був Винниченко, з перевагою емоцій над інтелектом і волею, близько до нього — Петлюра, з слабими псіхологічними даними — емоції, інтелект і воля пересічної людини; Грушевський переважно інтелектуаліст, слабі емоції, пересічна воля, безтемпераментний, як Бич (лідер революції на Кубані. — В. С.) і Петрушевич, у яких слабий інтелектуалізм, слабі емоції і ще слабша воля. Нема чого казати, що всі згадані провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що яко меншевики в початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з большевиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на німців, на Антанту, на Денікіна, на большевиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціяльної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш доцільне орієнтуватись на большевиків (на уряд, а не большевизм)»1127.