Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

Не вельми переконливо звучать слова С. Петлюри про те, що він намагався свідомо підтримувати авторитет уряду і боровся проти спроб його змін силовими методами. «Я кілька разів міг би успішно «розганяти уряди», але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації. В зв’язку з цим, я вважаю абсолютно недопустимими генеральські деякі чи отаманські інтенції до переворотів…Через це я задавив болбочановщину, оскілковщину, розоружив Божка, усунув [Омеляновича]-Павленка…»1121.

Своєрідний кут зору, під яким визнаються хиби революції (отаманщина), поєднується тут з висновком про необхідність боротьби з подібними проявами і водночас виглядає як спроба виправдати, а то й піднести особисту роль у висвітлюваних подіях. Керівник УНР явно «роздвоюється», коли намагається оцінити сутність отаманщини, виведеної в 1919 р., за його участі, на рівень загальнодержавної політики. Так, він вважає, що на певному етапі (збирання сил, створення армії) це був навіть свідомий прийом, який заслуговує на схвалення: «…В той момент, при певних історичних обставинах, при даних обставинах, ці засоби (малась на увазі ще й інспектура в армії. — В. С.), на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як пережиток, одрізав її, як відрізують сліпу кишку…»1122.

Цілком очевидно, що в даному випадку міркування С. Петлюри малопереконливі, а спроби видати явно негативні моменти, що зумовили внутрішню нестабільність УНР, за позитивні, тільки зайвий раз підкреслюють особисту відповідальність Головного Отамана за розгул тієї ж самої отаманщини.

Подібним чином можна поставитись і до спроб С. Петлюри відвести від себе критику за прорахунки у військовому будівництві, у керівництві збройними силами, воєнними операціями. Головну причину невдач на фронті Головний Отаман зводить до того, що його не розуміли і не виконували його наказів військові чини — навіть із найближчого оточення1123.

Виваженим оцінкам результатів Української революції, розумінню її прорахунків і невдач останніми роками дуже заважає «специфічне» ставлення до С. Петлюри, відхід від об’єктивності у сприйнятті його діяльності. Це стосується і тих документів найвищої державної ваги (спеціальних указів Президента України) й тих суспільно-політичних акцій (організація персональних урочистостей-вшанувань за участю найвищих посадовців) і, навіть, форм організації та змісту наукових заходів (масштабність, фінансування, виготовлення супровідних матеріалів): скрізь проглядає бажання ретроспективно виокремити С. Петлюру як одинокого героя, що переважав будь-кого з когорти тогочасних лідерів й будь-якою ціною поставити на чільне місце в українській історії як «індикатора національної ідентичності»1124. В жертву приноситься елементарна логіка: Директорія заслуговує всілякого осуду як соціалістична інституція, створена «комунізуючим» політиком — В. Винниченком, а те, що С. Петлюра був на чолі цього державного органа кілька років, тоді як В. Винниченко — менше трьох місяців — забувається; Директорія «винна» в тому, що поваливши владу П. Скоропадського, розчистила ґрунт в Україні для більшовицького панування, а те, що на чолі повстанського війська був не хто інший, як член Директорії і Головний Отаман С. Петлюра, якось вуалюється. Гучномовно декларується теза про «соборницький чин С. Петлюри» і всіляко виправдовується підписаний ним Варшавський договір (дехто вважає його першим кроком до європейської інтеграції; чимало твердиться про полководчеський талант С. Петлюри, а прикладу жодної переможної воєнної кампанії не віднаходиться. Кон’юнктурні розрахунки й прагнення мають поступитися науковим підходам і неупередженим висновкам.