Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Хе-хе-хе! — старий машиніст задоволено потирав покусані руки. — Відміняється! — замахав він гілкою до пані Варвари. — Маневри! Ученіє…
Полкан негайно ж поліз у будку назад, Юрек зник у кузні, пані Варвара, кленучи свою долю, повернулася на кухню.
— Як бачиш, голубок! Вночі й не підходь! Іди собі краще аж у той куток — циганка там або ж ранет… — помахуючи гілкою, старий пошкандибав до повітки. На порозі він ще спинився. — А що це вашого заводіяки не видать? Зілов, питаюся, Іван де? У тюрягу ще не сів? І про Козубенкового синка нічого не чуть? Сидить собі у концтаборі? О-хо-хо! Молоді, гарячі… — він махнув рукою і зник. Рої бджіл метнулися за ним у півсмерк повітки.
Золотар зірвав півдесятка ранетів і ліг горілиць у траву.
Отава була вже прижовкла й присохла, у верховіттях дерев теж золотився осінній лист, виноградна лоза на веранді у Кроса стояла яскраво-червона з фіолетовими бережками. Зате небо було прозоре, повітря терпке, і західне сонце стелило над землею м'яке пестливе тепло.
Золотар відкусив сніжно-білу м'якоть ранета, заплющив очі і заспівав:
— Завів! — розітнулося над ним. — Умер козак і лежить, та нікому затужить… — Стах стояв над Золотарем, привітно й глузливо всміхаючися. Він був весь у мастилі й мазуті. — Лежи. Піду в будуар туалет робити! — Він побіг до повітки, де знадвору висів бляшаний умивальник. — Здорові, тату! — гукнув він під повітку. — Невже живі? А я думав, якась бджола вже ковтнула! «Ой були в кума бджоли…»[426] — заспівав він, але зразу ж урвав і почав пирхати під умивальником.
Коли Стах докінчив туалет і, простягтися поруч Золотаря, взявся до яблук, Полкан загавкав — і в двір увійшов Шля Пір тес. За ним позаду йшов іще хтось.
— Хто то? — сів Стах. — Яке він має право?.. Голова ялова! — засичав він, коли Піркес наблизився. — Ти кого це сюди привів? Ти думаєш, як тобі дозволено з нами зв'язок тримати, то…
— Та це ж Кашин…
— Бачу, що Кашин, а не машин! Для чого? Підведе під пень кашляти…
— Не бійтесь, будь ласка, — почервонів злегка Кашин, — до нього долинули останні Стахові слова. — Я все одно знаю, хто «Червоно коло»…
— Га?
Всі змовкли. Золотар звівся на лікті. Кашин посміхався.
— Яке такс «коло»? — нарешті муркнув Стах. — Що за таке «коло»? — Він вколов Піркеса швидким, але лихим поглядом. — То він собі «коло», а до чого тут ми?
Піркес коротко засміявся і сів навкарачки.
— Він сам дізнався, що я підписувався «Червоне коло». Сам дізнався і про вас. Оце до мене прийшов. Єрунда! Я його знаю. І потім… — Піркес зареготав знов, — він сам «Чорна рука».
Золотар гриз яблука одне за одним, з хрускотом, і шпурляв качани у вулики через кущі.
— Облиш! — кинув Стах. — Полякаєш бджіл. Яка така «рука»?
— Та годі! — розсердився Піркес. — Тепер вже все одно. Все одно він знає. І «Чорна рука» — то він…Стах завовтузився у траві — йому заважала якась грудка. Потім поліз до кишені по махорку, але згадав, що батько в повітці, і поклав капшук назад.
— Спасибі кумі, що кума добра… Скільки вас?
— Кого?
— Таж отих рук… чорних?
Піркес реготав:
— Стільки ж, як «Червоних кіл».
— Я один, — відповів Кашин і теж сів.
— Непонятно! — насупився Стах. — Це ж така організація «Чорна рука»?
— Ага! — пробуркотів Кашин, беручи ранет. — Тільки уся організація — я сам.
— І зразу був сам?
— І зразу сам. Весь час сам.
— Начальнику дільниці вікна бив сам?
— Ага…
— Дверні ручки в німецькій комендатурі мастив?
— Ага…
— І німецького офіцера дьогтем облив сам?
425
«Зелений гай, пахуче поле в тюрмі приснилися мені…» — перші рядки поезії українського поета і революційного демократа Павла Арсеновича Грабовського (1864–1902) «Сон».
426
«Ой були в кума бджоли…» — українська народна пісня.