Знищення

Він спитав, як проходять мої дослідження, і я розповіла про деякі нові розробки. В той час я працювала на компанію, яка розробляла природні матеріали для утилізації пластику та інших речовин, які не розкладаються. Це було нудно. Раніше я займалась польовими дослідженнями, які спонсорувались різними програмами та грантами. А ще раніше я була активним захисником природи і брала участь у протестах, на волонтерських засадах обдзвонювала спонсорів.

— А як твоя робота? — спитала я обережно. Я не знала, скільки ще зможу ходити по колу, готова в будь-який момент втекти від таємниці за перших її ознак.

— Ну, ти знаєш, — почав він так, ніби його не було лише кілька тижнів, а я була його колегою, а не коханою дружиною. — Ну, ти знаєш, як завжди — нічого особливо нового. — Він зробив великий ковток апельсинового соку. Він так смачно його пив, що на хвилину чи дві мені здалось, що в будинку не існує нічого, окрім цієї насолоди. Потім він буденно спитав про інші домашні зміни.

Пізніше ми сиділи на порозі, споглядаючи за стіною води, за калюжами, що утворюються в клумбах. Ми трохи почитали, повернулись додому і зайнялись коханням. Це було монотонне, бездушне злягання, приємне лиш тому, що погода сприяла нам. Якщо до того моменту я вдало прикидалася, то тепер не могла робити вигляд, що мій чоловік був повністю присутній.

Я знайшла для нього старий фільм про вітрильну регату, говорила ні про що. Він питав про якихось своїх друзів, але я не відповідала. Я ніколи їх не бачила. Вони ніколи не були мені друзями, я ніколи не заводила друзів — я отримала їх в комплекті з чоловіком.

Ми спробували пограти в настільну гру, сміялися із безглуздих запитань. Пробіли в його знаннях стали занадто очевидні, і ми зупинилися. Запала тиша. Він почитав газету і переключився на свій улюблений журнал під час перегляду новин. Або, можливо, він просто вдавав, що робить усе це.

Коли я прокинулась від денного сну на диванчику, дощ закінчився, а чоловіка поряд зі мною вже не було. Я намагалася не панікувати, коли перевірила всі кімнати і не знайшла його. Я вийшла на вулицю і нарешті побачила його поруч із будинком. Він стояв біля човна, який купив кілька років тому і який ми ніяк не могли помістити в гараж. Це був просто човен для прогулянок, лише сім метрів у довжину, але чоловік любив його.

Коли я підійшла і наші пальці сплелися, в нього був розгублений і спантеличений вираз обличчя, так, ніби він пам’ятав, що човен важливий для нього, але не пам’ятав чому. Він не помічав, що я була поряд, продовжував все з більшою бездумністю витріщатися на човен. Я майже відчувала, як він намагається згадати щось важливе; і тільки пізніше я зрозуміла, що це стосувалось мене. Він міг сказати мені щось життєво важливе, якби тільки згадав що. Так ми й стояли, і хоча я відчувала його тепло, важкість фізичної присутності і звук його рівного дихання, ми були далеко одне від одного.

Через певний час я більше не могла це терпіти: його відстороненість, мовчазне невизначене занепокоєння. Я відвела його в дім. Він не пручався, не намагався зупинити мене, чи подивитися через плече на свій човен. Думаю, саме тоді я і прийняла рішення. Якби він хоч озирнувся, якби хоч намагався пручатися, все могло бути інакше.